Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Маруся Богуславка, Куліш П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Маруся Богуславка, Куліш П."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маруся Богуславка" автора Куліш П.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 39
Перейти на сторінку:
злегенька до Марусі

Турчин уклонився,


Приложив до серця руку,


Стиха віддалився.





ДУМА ШОСТА





Мати мов німа сто­яла,


Вельми ди­ву­ва­лась:


Не та­ким во­на сул­та­на


Бачити ля­ка­лась:




«І те­бе він не зай­має


І не обіймає?» -


«Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не


Навіть не сідає.




Він ца­рює, вер­хо­во­дить


За моїм по­ро­гом:


Тут пос­тоїть, по­го­во­рить


І відійде з Бо­гом.




Їдьмо, ма­мо, по­молімось


За сю ти­ху ду­шу,


Що й по­ду­ма­ти про крив­ду


Від її не му­шу». -




«О! Молімо­ся, ди­ти­но,


Ще за двох до Бо­га…


Коли ж сер­це се по­ки­не


Мука да три­во­га?»




І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю,


Мати за­ри­да­ла…


А чо­го Лев­ко здо­був­ся,


Ніже не ска­за­ла.







ПІСНЯ ШОСТА



ДУМА ПЕРВА



І





«Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла,


Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії


Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла,


Де зник­ли в нас надії до­рогії?


Чого очиці так по­за­па­да­ли


І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся?


Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли,


Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся?


Із чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» -





ІІ





«Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му!


Моя ти квітко пиш­на на мо­розі,


Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му,


Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі!


Так, я літа зга­да­ла мо­лодії


І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла,


Де тліють кісточ­ки йо­го святії,


До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла…


О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!»





ІІІ





«Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне,


Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю,


Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне,


Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю!


Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині,


І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня!


Там, у зем­но­му раї на Вкраїні,


Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня!


Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» -





IV





«Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» -


«О ма­мо!..» -


«Так, не­ма йо­го на світі…


Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла


Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти». -


«Умер?» -


«Згорів із церк­вою свя­тою…


Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла…


Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» -


І не скінчи­ла речі, обомліла,


І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою.





V





То не ро­са з очей, гірка от­ру­та,


Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру,


Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та


Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру.


Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо,


Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла.


Не доз­нає від неї пільги ли­хо:


Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло


І в болістях своїх зотліло й заніміло.





VI





Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою;


Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми…


Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною,


Царська па­ла­то, із гостьми своїми!


О, не про те ве­ликі будівничі


Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли,


Щоб у тобі від сер­ця щирі речі


Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли,


І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли!





VII





«Сьогодні я бу­ла на тім ба­зарі,


Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють…


І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі…


О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють,


Хто ди­виться на них! На голім тілі


Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті


Обидва, мов ченці, і білі-білі,


Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті


З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»…





VIII





«Матусю, хто ж то був?» -


«Ох, Товс­то­гу­бий!»


«Мій Бо­же! Дак се він і був?» -


«Як чуєш…


А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий…


Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?..


Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!»


На крик страш­ний збіга­ються тур­кені,


Грекині, ляхівки і, як особі


Великій, слу­жать бідо­лашній нені,


Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні.





ДУМА ДРУГА



І





Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на


Два різанці без­вусі сповіща­ють.


Серальські лікарі із Ле­хис­та­на


Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють.


Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані


Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них,


І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні


Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них,


А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.





ІІ





Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся


І лікарів до се­бе не пус­кає.


Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся


Немовби вже над мерт­вою чи­тає.


Священик сербський пра­вить од­ход­ную.


Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний,


Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую


Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий


Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.





ІІІ





Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра


І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го.


На дру­гий день га­ле­рою Заїра


Пливе з Ску­тар [67] до Ро­гу Зо­ло­то­го. [68]


До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих…


Іде пе­ред­двірком… її стрічає


Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих


І на її пи­таннє об'являє,


Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.





IV





Донесено про нього па­ди­ша­ху,


Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий,


І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху,


Відставлено від осяй­ної служ­би:


«Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє,


Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці.


До неї вся все­лен­на притікає,


Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці».


Щасливить пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».





V





Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком


Навколішки Заїра при­па­дає,


Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком…


Рум'янець на лиці в ца­риці грає.


Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує,


Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється:


«Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує,


Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться…


О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -





VI





«Так, жив, і я не з тим яви­лась,


Щоб тільки вас про се оповісти­ти,


Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась…


Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти,


Велике і страш­не, ко­ли з не­волі


Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти,


Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі


Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти,


По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти». -





VII





«Заїре! - про­рек­ла тогді Ма­ру­ся. -


Нема нічо­го так мені страш­но­го,


Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся…


Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва


Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький,


І на га­ку залізно­му висіти,


І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький,


І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти,


І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»





VIII





Заїра по по­кою по­зир­ну­ла,


Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма,


Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла,


І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма.


«Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла.


«Був». -

1 ... 15 16 17 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся Богуславка, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся Богуславка, Куліш П."