Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

ідучи й вертаючи з уряду, минати - і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль, а заразом був мов освячений чимось з нутра її. Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я. І, мов опарений, поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи до оцеї жінки і її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити - мертвою.

Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але, о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!

* * *

(Пізніше).

З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить? Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.

- Що там поробляєш? - повторив я лагідніше своє питання.

- Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, - відповів затурбованим голосом.

- Байка, хлопче! - кликнув я. - Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою, ще колись вколять тебе.

- Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.

- Побачиш другий раз!

- Ні. Я сьогодні мушу бачити, - відповів малий. - Він десь буде тут, я зараз. - І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі.

- Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?

Він знов поглянув на мене. Одначе шукав далі.

- Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я.

Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.

- Він не був великий, - обізвався врешті.

- Тим менша шкода, - потішив я й усміхнувся.

- Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.

- А я тобі перешкодив. Правда? - питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.

- Може, вже й не побачу більше такого, - сказав, ніби вибачаючись. - А цей був такий дрібнесенький, а такого ще я не бачив, шкода.

- Правда, то велика шкода, - відповів я з уданою повагою. - Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи, коли вертає твоя сестра Маня?

- Маня? - (І знов той гарний задуманий погляд).

- Маня, хлопче, сестриця твоя.

- Маня верне, вже, може, незадовго.

- Сама?

- Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - відповів він.

- А то чому?

- Бо вона мені помагає в науці. Братів нема, а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона мені часом показувала. Але я б і так хотів, щоб вона вже вернула.

- Любиш її?

Він усміхнувся мило.

- Люблю, - відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.

- Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?

- Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

- Трудна?

- Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.

Я усміхнувся.

- Ти, бачу, жвавий хлопець. Але, - додав я, - як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.

Він заперечив головою.

- Що ж, не хочеш?

- Я її може прецінь сам вироблю, - відповів.

- То й добре, - відказав я. - А до сестри не пишеш?

- Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.

- Лист?

Він заперечив головою.

- Що ж?

- Щоденник, - відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.

- Щоденник, ти? Хто це тебе навчив?

- Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?

- Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?

Він поглянув на мене, заклопотаний, а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:

- Про павучка?

Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.

- А про мене запишеш що коли? Він почервонів.

- Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...

- Тепер ні. Я розумію, - відповів я, усміхаючись. - Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи Маня, ти приходь.

Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг.

* * *

Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім