Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна 📚 - Українською

Читати книгу - "Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна"

226
0
03.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Біла стрічка в твоєму волоссі" автора Шрамкова Яна. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 25
Перейти на сторінку:

Ще й ображає! Я дивилась, як вони зникають за афішею, і мало не розплакалася вголос.

Афіша "Цирк "Європа" розділяла наш бункер на дві частини. Перша правила за своєрідну вітальню, де можна було посидіти, а в другій частині у нас був склад різних дрібничок. До дрібничок, які там зберігалися, належали, на думку Якуба, й заіржавлена рама од велосипеда, стерно від моторного човна, зіпсований карбюратор, вентилі, каструля, бляшаний умивальник, віконна рама і кіт Кіліманджаро. Кіт Кіліманджаро, здавалося, важиз цілий центнер, а коли Якуб приніс його, скуленого під сорочкою, був зовсім малесенький і нагадував наїжачений клубок вовни. Кіліманджаро був страшенно рудий і страшенно зарозумілий. Він був, безперечно, аристократ, чистокровний шляхтич і перший спадкоємець королівського

аз

трону. Згодом Кіліманджаро відсторонився від нас І до бункера приходив зовсім рідко, на мою думку, лише для того, аби позбутися настирливих бліх, яких він під час своїх королівських відвідин спритно і непомітно струшував на нас. Я без жодних вагань можу заявити, що блохи Кіліманджаро були також незвичні і такі сильні, що без великого напруження потягли б воза, навантаженого брикетами. Якось мені пощастило пронести одну блоху до нашого будинку пенсіонерів, і коли я її нігтем розчавила на склі нічного столика, мабабуся мало не впала, а на її відчайдушний крик збіглося до нашої кімнати мало не півбудин-ку для старих. Незважаючи на паразитів, характер та інші вади, я обожнювала Кіліманджаро, бо в його могутньому тілі десь був схований надійний радар, який невідомо як був пов'язаний з моїми слізними каналами, і Кіліманджаро з'являвся одразу ж, тільки-но в моїх очах з'являлися сльози.

Я ще не відвела очей від афіші, за якою сховалися Мартін з Якубом, а Кіліманджаро вже впав мені на коліна, немов зрубаний столітній дуб. Він зручно скрутився в клубочок, подивився мені в обличчя своїми гірчичними очима, а тоді, знеможений власною втомою і моїм безмежним смутком, поклав голову на передні лапи й замуркотів. Коли б Кіліманджаро заблукав уночі на кладовище й від задоволення замуркотів біля одного з надгробків, я переконана, що збудив би й мертвого, хай би він спочивав під землею і триста років. Кіліманджаро муркотів, немов ткацький верстат, підключений до атомного двигуна, а коли хотів, то міг переконливо наслідувати людське хропіння.

Я гласила Кіліманджаро по голові й забувала про смуток, Було видно, що мої ласки він терпить лише завдяки великій самовідданості. Бо тільки-но за афішею пролунав Якубів голос, він знерухомів, умовк, зіщулився, тоді скочив і побіг за ним.

— Про що ви розмовляли? — запитав Якуб, виринувши з-поза афіші, і навмисне повернувся так, щоб на мене дивилося його величезне закрнвавлеке око, Це так було схоже на нього. Спершу поб'ється з кимось за якусь дурницю, а потім удає, нібито взяв участь у битв! під Білою Горою !. Посміхнувшись, я

1 Після поразки чесьтгь війська під. Бтою Горою у 1620 роїМ Чехія задовго стала кревшшедз АястрПи

зневажливо стежила за кожним його кроком. Ну, я мала по горло! Він ходив гоголем, козирився, ніби за хвилину йому мали почепити на груди медаль за мужність, а той рудий зрадник Кіліманджаро раз по раз терся об його ноги. Я була розстроєна, як старе піаніно, це я мусила визнати, і моя неприязнь зростала з хвилини на хвилину. Мабабуся часто застерігала мене, аби я володіла собою, тільки ніколи не вчила, як володіти собою, тож я і досі не вміла цього робити.

— Може, подмухати хлопчикові на забиту місцинку? — запитала я і скорчила таке страдницьке обличчя, що збентежила навіть бувалого в бувальцях Кіліманджаро. Він зупинився, занявчав, здивовано дивлячись то на мене, то на Якуба. Не знаю, на чию сторону він прихилився б, якби не наполегливе Якубове прохання:

— Поворухнися, Шім, гаразд? І скажи нарешті, про що ви розмовляли з Мартіном, коли мене тут не було!

Не знаю, як би я зреагувала на його слова — така я була напружена, але з-за афіші саме в цю хвилину виринув Мартін і на диво швидко відповів:

— Шімонка тут пропонувала, кому напишемо, аби якнайшвидше зрушити з місця.

Він навіть не глянув на мене, сів на дошку, що правила нам за стіл, і старанно вирівняв аркуш поштового паперу.

Цього разу я вмить збагнула, що Мартін не хоче, аби я розповідала Якубові про його родинні труднощі, і не без іронії водночас подумала, що всі, ба навіть цей нещирий Кіліманджаро, звичайні шмаркачі, які тільки на все нарікають, & коли їх хтось скривдить, біжать до бункера й виливають свої жалі на мене. А я мушу всіх розраджувати і все розуміти, бо, коли щось не так, ще й звинуватять, що в жінок міняється настрій. Я сіла, мовчазно вступивши у спілку з Мартіном, щоправда, мені важко далося це самозречення. Ще побачать, чи вмію я володіти собою!

— Передовсім візьмемо в роботу Спіхульськцх,— сказала я, й мені одразу полегшало, уся злість, яку я досі відчувала до Якуба й Мартіна, умить перекинулася на чотирьох синів старого пана Спіхульського.— Наскільки я знаю, Спіхульських четверо, мешкають вони в одному будннод на наше щастя всі разом, як мухи на липучці

Люди добрі, я одразу почала висловлюватися, як стара пані Пешковаї Певні вирази, навіть голос я підвищила в певному місці, як вона. Я відкашлялася й спробувала говорити розважливіше.

— У старого пана Спіхульського минулого тижня був лікар, і коли сестричка Надя спитала потім, як його здоров'я, тобто здоров'я пана Спіхульського, лікар знизав плечима і сказав: "Справи такі, сестричко. Це старий здоровий чоловік, тільки ж ви погляньте на ньогої Щось мучить його, та, власне, і всіх інших. Усе життя вони, знай, спину гнуть на дітей, а на схилі віку, коли б мали втішатися дітьми... Як ви гадаєте, що станеться зі мною? Через рік я піду на пенсію, і дочка вже тепер дивиться вовком. Я прийду сюди, змушений буду цим задовольнитися. Не знаю, як довго він протримається, його ще бодай трохи розважає ота лайка, але й з допомогою цього він не може до кінця життя обдурювати себе. Одного дня він перестане лаятися — і того ж дня помре. Ну, я щось там вигадував йому, але він мені не подобається. Зовсім не подобається мені останнім часом, сестричко. Ми його втрачаємо з дня на день!>

Сестричка Надя переказала нам лікареві слова одразу, тільки-но він пішов. Вона зайшла до нас ПОСИДІТИ, й вони довго з мабабусею дискутували про пана Спіхульського. Пак Спіхульськкй народився у Варшаві, вчився в Берліні, а закохався у словачку в Ле-вочі. Пані Спіхульська померла від інфаркту, й одразу після її смерті з паном Спіхульським сталося щось незвичайне. Він цілі ночі не спав, ходив по квартирі й шукав свою дружину. Згодом угамувався, перестав її шукати, але почав ремствувати. Пан Спіхульський умів так ремствувати, що інколи по нього приходили санітари з витверезника, який був в одному дворі з нашим будинком пенсіонерів, і там пан Спіхульський соромив бешкетників так успішно, що дехто навіть плакав. Як правило, в такі хвилини йому ставало легше на душі. Я" проте, не розуміла, що лікар мав на думці, коли ужив вираз "ми його втрачаємо", бо ж пан Спіхульський не ходив до міста і був завжди в кімнаті, хоч би коли я до нього заскочила. Я дивилась на Мартіна, але мені не видалося, що й вій цього виразу не розуміє. Ба навіть Якуб не виявляв ознак нерозуміння. Він стояв перед стінкою, на якій і досі мучився огрядний залізничник, і з диявольською ушішкою подовжував зуби упиреві, який угризався зубами в шию своєї жертви. Я починала про дещо здогадуватися.

— Якубе, а та картина, яку ти вішав матері на стіну, не була часом портретом твого вітчима?

Кров захолола мені в жилах, коли Якуб, обернувшись, втупив у мене своє кров'ю налите велетенське око, а своїм другим, здоровим, кровожерливо пронизав мою шию.

— Ну, Шім, не будь така колюча і не починай знову молоти дурниць,— суворо прикрикнув на мене Мартін, а тоді похмуро додав:

— Ми вирішили написати листи, тож сідайте обоє. Ти, Шімонко, пиши адреси на конвертах, а Якуб вирізатиме літери. Я складу текст, звісно, з вашою допомогою, і поналіплюю літери на поштовий папір. Зміст мусить бути дуже короткий. В цьому найбільше можеш допомогти нам ти, Шім.

Він провів рукою по обличчю, як мабабуся, коли вона дуже стомлена і засмучена. Навіть голос у нього одразу став такий самий, як у неї, ніби в роті замість язика був шмат повсті.

— Ну, почнемо! Якубе, вирізай! Шімонко, пиши!

Голос у нього був тихий, притлумлений, але в ньому уже забриніла рішучість, ба навіть погроза. Ми взялися до роботи. Мартінові слова, хвилину тому ще тихі й монотонні, тепер звучали над головами, немов барабанний дріб.

— Ніхто ж від них не вимагає, аби вони плазували перед батьком на колінах, та коли вже він старий і покинутий, їхній собачий обов'язок — допомогти йому. В мене ідея! Зробимо це так. Послухай, Шім, ти з нас трьох найкраще знаєш, що пан Спіхульський найбільше любить.

— Мене,— палко відповіла я, на жаль, не подумавши спершу.

Якуб захихикав. Мартін не захихикав, він лише схопився за голову і примирливо сказав:

— Чудово, Шім. Тоді ми напишемо коротко і ясно, аби вони у день відвідин завжди приносили своєму батькові одне створіння, конкретніше — дівчину років тринадцяти-п'ятнадцяти, добре доглянуту і жваву. Прошу тебе, Шім, заспокойся і думай, що говориш! Я не питав — кого, а що пан Спіхульський найбільше любитьі

— Тоді не питай, що він найбільше любить, а кого любить найбільше! Можу запевнити тебе, що панові Спіхульському буде справді байдуже, принесуть йому сини смажену качку чи сухий рогалик. Адже пана Спіхульського убиває не брак харчів, а брак хіба я знаю чого... Коли б ти на старості літ отак черствів у нашому пенсійному будинку і з ранку до вечора чекав, чи хтось зволить прийти до тебе, ти б також підупадав із дня на день, ну ж бо, пиши!

Нарешті! Тільки тепер я збагнула, що мав лікар на увазі, коли вжив вираз "втрачаємо його", напевно, зрозуміли це й Мартін з Якубом — адже я їм усе так дохідливо й передовсім голосно пояснила. А говорити я мусила досить-таки голосно, бо Кіліманджаро, поки я промовляла, відповз у найвіддаленіший куток бункера й зиркав так, ніби я вигубила половину його родини. Лише Мартіна я нічим не могла вивести з рівноваги, нехай би я хоч і голос зірвала криком.

1 ... 15 16 17 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна"