Читати книгу - "Фредерік, або Бульвар Злочину, Шмітт Ерік-Емманюель"

Знаю, бо я його сто разів бачила. Я захоплююсь тобою. Я йду до своєї ложі.

Збирається піти. Фредерік її перехоплює.

ФРЕДЕРІК. О, будь ласка, не йди так. Підійди і зіграймо у "що, якби".

БЕРЕНІКА (усміхається, але не розуміє). У "що, якби"?

ФРЕДЕРІК (жартівливо, але з енергією відчаю). Уявімо, ніби це востаннє. Я поцілую тебе так, ніби цілував востаннє. Я гладжу тебе так, ніби гладив востаннє. Я дивлюсь на тебе так, ніби дивився востаннє. О, я прошу тебе: роби так само… (Вона виконує це закохано). Поцілунок, нібито… Ласка, нібито… Погляд, нібито…

БЕРЕНІКА. Але ти плачеш…

ФРЕДЕРІК. Ні, ні… Це все акторські штучки…

Вона сміється від того, що бачить його таким спантеличеним. Вона цілує його.

ФРЕДЕРІК (після її поцілунку). Гм… який же він був солодкий!

Вона біжить до своєї ложі, але на порозі обертається з неповторною грацією.

БЕРЕНІКА. Я не знаю, помітив ти чи ні, але я шахраювала.

ФРЕДЕРІК. Ти!

БЕРЕНІКА. Я зробила так, нібито це було… вперше.

І вона виходить, сміючись, легка, щаслива…

ЗАТЕМНЕННЯ

ДВАНАДЦЯТА КАРТИНА

Ложі перед початком вистави "Антоні".

Кюссонне і Арель вже розташувалися в своїй ложі. Дивляться в зал. Арель штовхає Кюссонне в промінь світла.

АРЕЛЬ. Та покажіться ж ви.

КЮССОННЕ. О, погляньте: Жюль Жанен із "Фігаро" подає мені знак!

АРЕЛЬ. Ясна річ.

КЮССОННЕ. І директор "Конституційної газети"! Він ніколи зі мною не вітався.

АРЕЛЬ. Ясна річ.

КЮССОННЕ. А Віктор Гюго!

АРЕЛЬ. Та, ясна річ, мій друже. Це слава. Ви ж заборонений автор.

Вони роблять маленькі ледь помітні вітальні жести деяким особам із публіки, ніби два принца на своєму балконі. Крики "браво" піднімаються, вони привітно розкланюються з деякими особами з публіки, як двоє государів з балкона палацу. Із залу підіймаються вітальні крики. Кюссонне не опирається тому, що його охоплює щастя. Зал аплодує йому.

АРЕЛЬ. Широка дорога відкривається перед вами, друже мій Кюссонне: на жаль, що б ви тепер не зробили, доброго чи злого, ви завше будете об'єктом полеміки.

Тепер зал стоячи влаштовує Кюссонне овацію.

АРЕЛЬ. Погляньте! Вони встали!

Кюссонне розцвітає все пишніше і посилає поцілунки в публіку.

КЮССОННЕ. Пане Арелю, я щойно зрозумів важливу річ: до вчорашнього дня мене грали, бо у мене є талант. Сьогодні мене не грають, і, отже, я геній.

АРЕЛЬ. Ви все вірно зрозуміли.

ЗАТЕМНЕННЯ

ТРИНАДЦЯТА КАРТИНА

Показ останнього акту "Антоні".

На сцені декорація представляє в останньому акті спальню Аделі Ервей, жінки, в яку закоханий Антоні.

У ложі з правого боку сидить Береніка, яка захоплено дивиться виставу.

У ложі з лівого боку сидить Кюссонне, розлючений тим, що не бачить своєї п'єси, байдужий до того, що відбувається на сцені, демонстративно позіхає. Арель, як добрий професіонал, спостерігає не так за виставою, як за реакцією залу.

Адель (Манірниця), одна на сцені, нервово кружляє по колу.

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Ах! Нарешті, я одна! Я можу червоніти і плакати на самоті… Покинута! Ах! Антоні! Антоні!

З'являється Фредерік-Антоні у чорному костюмі.

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Адель! (З радістю). А!

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Антоні! Це ви!

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Ходи, ходи до мене, забудьмо про всіх інших, щоб пам'ятати лише про нас самих. (Бере її на руки). Я віднесу тебе.

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. А моя дочка! Моя дочка!

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Вона — дитя. І вже сміятись буде завтра.

Вони збираються вийти. Чути два удари молотка у ворота.

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ (вислизаючи з рук Антоні). Ах! Мій чоловік! Це він… О, Боже! Боже! На жаль, занадто пізно!

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ (випускаючи її з рук). Тоді все скінчено!

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Піднімаються по сходах… Дзвонять… Це він… Втікай, тікай!

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ (закриваючи двері). Е, я не хочу втікати, я… Послухай… Щойно ти казала, що не боїшся смерті?

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Ні, ні… О, вбий мене, зглянься!

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Смерть врятує твою репутацію, твою і твоєї дочки?

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Я благаю її на колінах.

ГОЛОС (зовні). Відчиняйте!.. Відчиняйте!.. Ламайте ці двері…

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. І на останньому подиху, невже не проклянеш свого вбивцю?

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Я його благословлю…

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Але подумай — смерть!

МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Я її прошу, я її прагну, на неї молюся! (Кидається до нього в обійми). Я йду за нею.

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ (цілує її). Тоді вмирай!

Він заколює її кинджалом.

У цю мить відчиняються двері в глибині сцени. Полковник д'Ервей поспішає до місця дії, за ним слідують слуги.

ЛЯ КРЕССОННЬЄР-ПОЛКОВНИК Д'ЕРВЕЙ. Безчесна!.. Що я бачу?… Адель!.. Померла!..

ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Так! Померла! Вона мені чинила опір, і я її убив!..

Він кидає кинджал до ніг полковника.

Завіса

ЧОТИРНАДЦЯТА КАРТИНА

Ложі й авансцена після вистави "Антоні".

Переможна трупа Антоні виходять на поклони перед завісою. Арель, Береніка шалено аплодують.

Раптово Фредерік робить крок до публіки і просить тиші.

ФРЕДЕРІК. Пані та панове, дозвольте мені скористатися успіхом цього вечора, щоб повідомити вам важливу новину.

Зал затихає, радісний, нетерплячий. Береніка обмінюється з Арелем розуміючим поглядом. Вона думає, що Фредерік скаже зараз про них.

ФРЕДЕРІК. Акторам приписують найгірші вади. Нас вважають шахраями, лицемірами, улесливими, брехливими, скупими, корисливими, жорстокими, на нас навішують стільки гріхів, скільки листя на дереві. Я б хотів відновити істину: вони мають рацію! Ми не люди, а блазні, ми лише подоби людей. Коли ви бачите, як ми діємо, то лише за вказівкою режисера. Коли ви чуєте, як ми говоримо, то ми промовляємо фрази автора. Коли нас ранять, ми не стікаємо кров'ю. Коли нас убивають, ми не вмираємо. Коли нам кажуть "я тебе кохаю", ми вже готуємось до наступної репліки. А коли ми її кажемо у свою чергу, то нашорошуємо вухо на можливі аплодисменти. Що ж таке душа актора, пані та панове? Протяг, холодне дихання, що ховається в позиченому одязі, і, щойно він знятий, швидко перебігає паразитувати в іншому костюмі. Чому? Бо актор не певен, чи він існує, це якесь двоноге створіння, уражене оригінальним каліцтвом: непостійністю. Деякі з вас іноді пощипують себе вдень, щоб упевнитися, чи вони справді прокинулись; так от, наші синці — це слава. Чи я існую? Щоб пересвідчитись у цьому, мені мають аплодувати. Ляскають у долоні, отже, я є. Слава, нам потрібен цей біль, цей далекий біг від себе, несамовите бажання перетворити цілий всесвіт у величезний дзеркальний лабіринт, який засвідчить наше існування, так, цілий всесвіт, як зібрання афіш, на яких позначене наше ім'я, великими літерами, вище назви п'єси.

Пані та панове! Я маю повідомити вам важливу новину. О, ні, ми не гідні пошани. Хіба протягом століть Церква не відмовляла нам у своїх таїнствах? Вона знала, що робила. Хіба могильники не заривали нас за огорожею? Вони вживали добрі запобіжні заходи! Нормальна людина намагається бути сама собою; а ми, ми силкуємось стати іншими. Любити актора — це любити кого? Всіх і нікого. Доля гарнізонної повії!

Береніку наздоганяє удар, бо вона починає розуміти, що ця промова адресована їй. Решта залу теж спантеличена брутальністю Фредеріка.

ФРЕДЕРІК. Сказати акторові "я кохаю тебе" так само безглуздо, як похвалити хамелеона за гарний вираз обличчя. Ми не поважні особи, пані та панове, нам краще жити між собою, одружуватися між собою, плодити дітей між собою. Ясна річ, ми вміємо грати комедію кохання, але коли йдеться про справжню любов… Ми не можемо грати роль надто довго, врешті-решт, ми починаємо грати її погано, а потім від нудьги взагалі її уникаємо. Реальне життя вимагає ваговитості, стійкості; натомість сцена потребує легкості. (У бік Береніки). Залиште нам сцену, ми ж залишаємо вам життя. (Захоплено). Бо ми не обдаровані одним життям, ми обдаровані життями, численними життями, різними, суперечливими. Вільнодумець, професійний брехун із мінливим темпераментом, актор має лише одну коханку — публіку, ця темна присутність, ця величезна котяча лапа, непередбачувана, яка може пестити і дряпати. Ось єдине щоденне побачення, яке нас цікавить, зал, те, на яке ми поспішаємо щовечора після сомнамбулічного дня. Зал з його жахливими "браво", які нас відновлюють і повертають нам, виснаженим, самих себе, цей зал, де ми хочемо жити і де ми мріємо померти, як Мольєр, так щоб і наш останній жест також став видовищем. Публіка, тобто ви, — ось наша єдина вірність, наша єдина непорушна любов.

Пані та панове, цього вечора я повідомляю вам про щасливу подію: моє майбутнє одруження. І я представляю вам свою дружину.

Він виводить наперед збентежену Манірницю.

Береніка кам'яніє.

Гомін у залі.

ФРЕДЕРІК. Так, я знаю, у ці дні газети писали про якийсь маловірогідний і фантастичний шлюб. Не вірте цьому ні секунди. Я можу одружитися лише в акторському фургончику, на одній із його мешканок. Я ж казав вам: треба залишити нас одне з одним. Справжнє життя, велике кохання — це надто екзотична подорож, ми на неї не здатні.

Обличчя Манірниці світиться від щастя. Вона кидається на шию Фредеріку. Зал і трупа вітають їх.

ФРЕДЕРІК. Ми одружимось цієї ночі, але, запевняю вас, що вже від завтра ми почнемо зраджувати один одного, бо вже від завтра, будьте певні, це буде шлюб утрьох: вона, я і ви!

Лунають крики "ура". Падають квіти і злітають спідниці. Стрічки серпантину обвивають наречених, які ніжно обнялися. Манірниця і Фредерік зливаються у нескінченному поцілунку.

Береніка у своїй ложі, все обличчя в сльозах, розуміє, що її історія кохання щойно скінчилася на очах святкового натовпу.

Позаду неї з'являється герцог Йоркський і ніжно, тихо опускає шаль їй на плечі.

Він допомагає їй підвестися.

Вона притискається до нього і плаче на його плечі, принижена, спустошена, понівечена.

Трупа кланяється і кланяється знову, байдужа до драми Береніки.

Раптом промінь світла відділяє Фредеріка від оточуючого натовпу, і чути, як він шепоче, безнадійно дивлячись на порожню ложу.

ФРЕДЕРІК. Береніко… Береніко…

Тепер він лише маленька людина, розбита навпіл, дитина, що плаче.

ЗАТЕМНЕННЯ

П'ЯТНАДЦЯТА КАРТИНА

Минуло десять років…

Мансарда Фредеріка, потім… сцена Фолі-Драматік.

Доволі бідна мансарда, сторож Піпле один на сцені. Він голосно читає сповіщення про смерть у траурній рамці.

ПІПЛЕ (читає). "Фредерік Леметр зі скорботою сповіщає про втрату, яку понесло драматичне мистецтво в особі пана Робера Макера, колишнього звільненого каторжника, котрий раптово помер у театрі Фолі-Драматік, і якого поховали в суфлерській будці".