Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Та зараз у мене дещо інша стадія: не впасти обличчям у болото! Чи, бувши на місці молодого, спраглого до життя каштана, не впасти на бруківку, дорогу, у водойму чи в малі руки, де з мене зліплять казна-що, або ж і взагалі засушать!

— Тоді в чому проблема? — викидаю з голови усі каштани, отримуючи ще одне запитання. 

Мирослав вигинає брову, і я дозволяю йому думати все, що заманеться, адже не говорити за столом, що саме мені пропонують на роботі! Тоді мене за межі села не випустять, а тут мова йде про Київ! Столицю, а не просто Франківську область! Там можливості, політ думок, проєкти, самовдосконалення і ще багато чого. Мегаполіс, то тобі не область і не район!

— А проблема в тому, що талант талантом, але результату, якщо Олена ніяк не може знайти собі роботу! — мій любий батько знаходиться з відповіддю швидше, ніж я. — Я ж говорив тобі, Оленко, йти вчитись на економічний. Робота точно була б! — димлю після його слів, які чую кожного разу, як приїжджаю додому з невдалої співбесіди. 

Так! Роботу дизайнера на Франківщині не так просто знайти, як роботу по економіці чи бухгалтерії! 

Так, тут немає тисячі й одного проєкту, в якому я б мала розправлені крила!

Все, на що я можу розраховувати — це дизайн офісів, можливо, чийогось житла, але для останнього потрібні навички, яких у мене не так і багато! Єдина моя відома робота — це оформлення рідної домівки. І то, ця слава витає тільки у межах мого села!

Я розумію батька та його претензії, як і те, що він мене любить, рідна кровиночка як-не-як, але, може, мені варто дати пенька з рідного гнізда? 

Можливо, мені варто полетіти аж до столиці, щоб отримати самовдосконалення, розвиток, визнання й позбутись вічних приміток про неправильний вибір професії?

— Щось мені задушливо! — встаю з-за столу, ковзнувши по голові сімейства злим поглядом. — Вибачте Мирославе Богдановичу, — дивлюсь на доволі спокійне обличчя. — Матвію, Ігорю, — чуючи свої імена, хлопці ледь не підриваються на ноги, та я їм просто киваю. Розвернувшись, цілую маму й бабусю у щоки, прошепотівши слова подяки за смачну вечерю, після чого виходжу з хати.

За мною ніхто не біжить, не просить залишитися за столом, не посилає за пирогом, який спекла бабуся, і чаєм, який заварив дідусь. Усі сидять за столом. І якщо я знаю емоції своїх рідних і робітників, які теж стали свідками цього спектаклю, то от емоції гостей для мене загадка. 

Залишок емоцій ще вирував у мені, повільно осідаючи десь там, у глибині душі. Я люблю та поважаю свого батька, а ще прекрасно розумію його тицяння мого обличчя в несмачну кашу. Для голови сімейства робота дизайнера — то не робота, а от його триклятий економічний, бухгалтерія — самий топчик, від якого мене верне.

Я ж могла піти вчитись на запропоновану професію і бути дочкою-розумницею з хорошою і вдалою роботою, але я не така, як він. 

“Моя мрійниця і винахідниця” — ось як батько говорив мені у дитинстві.

Дивлюсь прямо, відкидаючи усе на потім, а там захід сонця і горизонт, за яким вирує життя. 

Багряний сонячний серп створює свою палітру кольорів і щедро розливає ними. Там, вдалечині, хмаринки вбирають дари й тішать не одне око. От і я стараюсь забути про неприємний осад на душі, якого вже назбиралось добряча пригорща, і дозволяю сонячним барвам увійти в мене, наповнюючи під вінець.