Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Мирослав

Після дуже смачної вечері ми дружно дякуємо господині й вирушаємо спати. Хлопці — у відведені їм кімнати, а я вирішую вийти надвір. Причин тому кілька: я люблю подихати перед сном, особливо чистим повітрям, без домішок вихлопних газів. Хоч і свій специфічний аромат тут теж є. Наприклад, відчутно пахне гноєм, але не так, щоб очі сльозилися. Та й до того ж чи звикаєш до нього швидко, чи це просто вітер зі свинарника повіяв.

Виходжу і з насолодою наповнюю повні легені. І одразу ж у моє поле зору потрапляє Олена. Вона сидить на лавці й дивиться кудись у далечінь. І куди я лізу? Вона здається зовсім юною та беззахисною. У всякому разі, у порівнянні зі мною. Але властива мені впертість не дає відступити. За великим рахунком, я нічого такого не роблю і життя дівчинці не збираюся ламати. Може, нам з нею ще й домовиться вдасться.

Роблю кілька кроків у її бік і цікавлюся:

— Чому ви нудьгуєте тут одна?

Олена кидає на мене незацікавлений погляд і відповідає:

— Скотину годую.

— Яку ще скотину? — питаю здивовано.

— Усіх перед сном погодували, — терпляче пояснює вона, — і свиней, і коней, і корів, і індиків, і курок, і качок. А комарі ось голодні лишилися. — Тут вона плескає себе по руці й змахує, як я розумію комаху, що присмокталася, — я ж кажу, скотина!

І так смішно морщиться, чухаючи місце укусу. А я дуже намагаюся не розсміятися.

— Активізувалися після грози, — продовжує лаятися дівчина, — наточили свої довгі носики на богатирську кров, — і пальцем показує на моє плече.

Я стежу поглядом у зазначеному напрямі та бачу, що й у мене тут голодний пасажир прилаштовується. Скидаю долонею комара і повертаю свою увагу до Олени.

— То як щодо роботи? — вирішую перейти до питання, що хвилює мене, поки вона тут одна і без впливу старшого покоління. — Обговоримо деталі?

— Я не проти, — охоче відгукується моя майбутня робітниця і посувається, звільняючи мені місце поряд із собою. — Що у вас за фірма? Чим конкретно займаєтесь?

Я вдаю, що не помітив мовчазного запрошення та сідаю на лавку навпроти. Благо, їх тут дві. Я зовсім не проти сісти поряд, відторгнення у мене дівчина не викликає. Ба більше, я б назвав її симпатичною. Однак зараз я маю намір загнати свою здобич у пастку, а для цього мені потрібно дивитися в її очі та ловити реакції.

— Фірма у мене невелика, як і колектив. Я, бухгалтер, юрист, кілька менеджерів, та й робітники, звісно. Ось дизайнера шукаю. Займаємось ми ремонтами квартир та приватних будинків під ключ.

— А як називається? — запитує і вивуджує з кишені мобільний.

Гуглити, отже, зібралася. Ну що ж, почитай, якщо так хочеться. Мені це тільки на руку, адже я досить довго гарував на репутацію. А ще я починаю відчувати, як мене поступово опановує азарт. Такий, якого я не відчував уже давно.

— Кравченко та Ко, — відповідаю з легкою усмішкою.

Вона киває і набирає в пошуковій системі потрібну назву. Даю їй час вивчити інформацію. Надихнутися, коротко кажучи. І незабаром бачу реакцію, що задовольняє мене — очі дівчини розширюються від подиву. І коли вона здіймає на мене погляд, я бачу неприховане захоплення. Так, вона ще зовсім юна та емоції свої ховати не вміє. Як розгорнуту книгу можна читати. Тому я вирішую добити, називаючи суму окладу, який трохи перебільшую, щоб вона точно відмовитися не змогла і зірвалася зі мною просто до столиці. Все ж таки далеко, та й рідня може не відпустити.

— Скільки? — перепитує вона.