Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Як виявилося, дівчата мали рацію. Наступного дня на лекції Мельник ні слова, ні півслова не сказав про пригоду минулого вечора.

Хоча коли він після пари покликав мене до себе, я вся похолола, але виявилося, це було пов'язано з виплатою стипендії, а я, як староста, мала підготувати для нього черговий список нашої групи.

Після занять у нас була репетиція, і тут уже Олександр Миколайович прочитав нам міні-нотацію про шкідливість алкоголю та наголосив, що всіх, хто п'є і палить, і негайно ж не відмовиться від шкідливих звичок, буде виключено з театру. Втім він не виглядав надто грізним, і не називав конкретних імен, тож кожен із нашого гурту посилено вдавав, що мова йде про кого завгодно, але не про нього. Ну, і я аналогічно.

Мене дещо засмутив той факт, що Женька поводився як наче нічого й не сталося, він навіть не запитав мене, як я минулого вечора дісталася додому. А обіцяв же, що буде про мене дбати. Гріш ціна його словам — подумала я. А потім вирішила, що на дискотеку з ним більше не піду, хай як він не старається мене вмовити.

Але, чесно кажучи, він більше й  не запрошував мене. Тож я з чистою совістю сиділа в кімнаті і читала. Дівчата спершу пробували брати мене з собою у свої походи до барів, але, певно, мій кислий вираз обличчя підказав їм, що це не краща ідея. Тоді мене залишили у спокої. 

А я тому була й рада. На вихідних поїхала додому. Дивно було йти вулицями рідного міста, і хоч я була відсутня лише два тижні, мені все здавалося дивним і незнайомим, не таким, яким я його залишала. Навіть власна оселя після людного та галасливого гуртожитку здалася якоюсь маленькою і занадто тихою. 

І в неділю увечері, повернувшись до нашої з дівчатами кімнати, я відчула дивне заспокоєння. Зрозуміла — мені тут затишно. Тут зараз моє місце.

Що буде далі — я не загадувала. Просто насолоджувалася цією миттю — внутрішньою гармонією, очікуванням чогось нового. Насолодою від власної самостійності і того, що попереду — щось нове, цікаве, невідоме. 

Це були такі відчуття, як ото, знаєте, у дитинстві напередодні Нового року, коли в вітринах вже виставили ялинкові іграшки, а над входом у магазини ввімкнули гірлянди, але ялинку прикрашати ще рано, і ти ходиш, плануєш, кому який подарунок купити, і тихцем викреслюєш дні в календарі. А потім якось швидко настає свято, і так само швидко минає. І ти стоїш, похнюпившись, і думаєш: це вже все? Пора складати іграшки в коробочки і виносити ялинку на смітник? 

Але щось я забігла далеко наперед.

Поки що я жила лише в передчутті свята…

***

Того понеділка в середині вересня була дуже спекотна погода. Я помітила, що саме 17-18 числа першого місяця осені завжди жарко, неначе ненадовго повертається справжнє літо. 

Я пішла до інституту в джинсах і  білій футболці,  раділа сонечку та тому, що дерева все такі ж зелені, як улітку. Мені не хотілося, щоб швидко  наставала осінь. 

День складався непогано ( хоча це був і понеділок). Останньою парою в нас була історія України, яку читав Мельник.

І коли він після закінчення заняття попросив мене підійти, ніхто ( в тому числі і я) не здивувався. Куратор вирішує якісь нагальні питання зі старостою — це була така звична картина, і вона повторювалася вже десятки разів.

— Ви маєте хвилинку вільного часу? — запитав мене Олександр Миколайович.

— Так, звичайно, — я усміхнулася.

Просто тому, що мала гарний настрій цього дня.

Він пішов до деканату, а я за ним. Там нікого не було, лише на стільці в кутку кімнати лежала купа якихось речей, це було схоже на одяг на вішалках, закритий тканинними чохлами. 

— Знайома костюмерка з театру віддала мені списані костюми, їм спонсори придбали нові. Збираюся занести їх додому, подивитися, в якому вони стані, дружина їх випере, попідшиває, доведе до пуття. Допоможете донести їх до моєї квартири? Тут недалеко.

Я погодилася. Зрештою, нічого кримінального у цьому проханні не було. Тим більше, він так невимушено згадав про свою дружину, що я подумала — вона зараз удома. Я занесу одяг та й піду собі, а вони вже хай удвох дають йому раду.

Отже, я підхопила в обидві руки жмут речей, що пахли фарбою і трохи пилом, немов до цього лежали в кімнаті, де йшов ремонт. Мельник узяв усе, що залишилося, і ми пішли. 

Будинок, де мешкали викладачі, знаходився недалеко від нашого гуртожитку. Він навіть планування мав схоже. Тільки тут у кожній  кімнаті жила не групка студентів, а окрема сім'я. 

Я трохи хвилювалася через майбутню зустріч із дружиною Олександра Миколайовича. Що їй казати, як привітатися, щоб не виглядати повною дурепою чи забитою провінціалкою? 

Увесь час, поки ми піднімалися сходами на четвертий поверх, я у своїй голові репетирувала сцену привітання.

Однак ці зусилля виявилися даремними, бо, коли ми підійшли до потрібних дверей, Мельник дістав з кишені зв'язку ключів і почав відчиняти двері. 

— Заходьте, почувайтесь, як удома, — він гостинним жестом запросив мене досередини, і я, чомусь згораючи від сорому, увійшла до квартири.

Тут було затишно і приємно пахло домашньою випічкою, аж у мене слинка покотилася.

Я озирнулася навколо в пошуках місця, де можна покласти мою ношу, і Мельник вказав на невеликий диван у вітальні. Потім запросив мене до кухні випити чаю.

Хоч я й не планувала тут затримуватися, однак відмовитися було якось незручно. І не тільки через те, що  викладач образиться і зможе знизити мені оцінки. Сама не знаю, що рухало мною того дня, але я досить охоче погодилася, і незабаром ми з Олександром Миколайовичем ласували смачним рулетом з маком і пили міцно заварений чай із синіх фарфорових чашок. 

Не пам'ятаю, про що ми тоді говорили, здається, обговорювали наш майбутній спектакль. Мельник дуже цікаво розповідав про одяг, який носили у середньовічній Європі.

— Показати вам сукню Джульєтти? — раптом запитав він.

Я думала, що зараз він принесе якусь книгу чи альбом репродукцій, тож кивнула головою. Мені й самій було цікаво поглянути на ту сукню.