Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Але викладач пішов до вітальні і за мить повернувся з одним із тих вішаків, які ми тільки що принесли з інституту. Швидко зняв сірий тьмяний чохол, і я побачила червону сукню, пошиту з чогось, схожого на оксамит, з довгими рукавами, корсетом, довгою спідницею, трохи призібраною з боків, і чималим декольте.

— Це буде мій костюм? — несміливо спитала я. 

— Так, — він простягнув сукню мені. — Давайте, раз ви уже зайшли сюди, приміряйте її, подивимося, чи не потрібно буде підганяти по фігурі. Моя дружина добре шиє, вона закінчила факультет трудового навчання. 

Я знала, що його благовірна теж викладає в інституті, але не на нашому факультеті. Але пропозиція переодягнутися була несподіваною, і я завагалась. Хоча все ще я не бачила в цьому жодного підвоху. Просто думала — раптом господиня квартири повернеться саме тієї миті, як я дефілюватиму у цьому вбранні перед її чоловіком. Буде не дуже зручно.

Тому я продовжувала стояти, нерішуче дивлячись то на сукню у своїх руках, то на Мельника.

— Аліно, що не так? — якось невдоволено спитав він. 

— А де можна перевдягнутися?

— Та де вам буде зручно, ось можете зайти до ванної кімнати.

Я хутко пішла у ванну і замкнулася на шпінгалет. Скинула футболку, залишившись тільки у бюстгальтері. Але джинси вирішила не знімати, зрештою, сукня була довгою, до самої підлоги, їх з-під неї й видно не буде.

Я сяк-так розібралася з тим, де перед, а де зад, і натягнула на себе незвичне вбрання. Поглянула у дзеркало. Сукня була досить важкою і щільною, і мені одразу стало жарко. Чимале декольте хоч і виглядало органічно з костюмом, викликало в мене дискомфорт. Я ніколи не носила такого. Завжди надавала перевагу простому, спортивному стилю. 

Але найгірше було те, що сукня застібалася ззаду на гачки та ще на ній було багато шнурків і зав'язок, яким я, хоч убий, не змогла дати раду. 

"Це ж лише примірка", — вирішила я і сяк-так розправила сукню, перекинувши розпущене волосся наперед і намагаючись замаскувати ним надто вже оголені плечі і шию. 

— Аліно, ви вже? — почувся за дверима голос Мельника.

Я смикнула за шпінгалет, і двері відчинилися. Олександр Миколайович стояв переді мною і пильно мене оглядав. Мені чомусь стало соромно, я підняла руки і схрестила їх на грудях. 

Але він зробив усього один крок і опинився в мене за спиною.

— Тут треба ось так застібнути, — сказав спокійно, і заходився давати лад усім тим гачкам та шнурівкам так, немов усе життя тільки тим і займався.

Ще й, здається, розповідав щось про історію костюму, а я тільки й відчувала, що легкі випадкові доторки його рук до своєї спини.

Здавалося, чого б так хвилюватися — адже він не роздягав мене, не робив якихось непристойних пропозицій, навпаки, зав'язував шнурівку на сукні. Але кожен його доторк, прямо як електричний розряд, пронизував моє тіло. Я розумію, що це порівняння надто банальне, проте воно дуже точно передає мої відчуття. Я здригалася щоразу, коли він затягував шнурок, і він запитував мене, чи не надто туго, чи мені зручно.

Якось так це було… надто інтимно, хоча ми й не робили чогось недозволеного. Та дивлячись на вираз свого обличчя у дзеркалі, я розуміла, що і він бачить те, про що я думаю. Моя біда завжди  була в тому, що я не вміла прикидатися, і всі мої думки можна було прочитати на обличчі.

Так і тут, я завмирала і ледве стояла на ногах, а він, здавалося, просто тихо собі посміхався, спостерігаючи за виразом мого обличчя...