Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

— Вам до лиця ця сукня, — сказав він таким самим нейтрально—”вчительським” голосом, яким читав свої лекції. — І, здається, її навіть не потрібно буде підганяти по фігурі, це вбрання наче на вас пошите.

 — Дякую, — тільки й зуміла промовити я, перелякано думаючи, що хай би він швидше відпустив мене, і водночас більше за все бажаючи, щоб ця мить тривала якомога довше. 

Знаєте, буває таке, коли наші думки ніби зупиняються, і ми поринаємо в заціпеніння, повне розслаблення, наче увесь навколишній світ раптом перестає існувати? Щось схоже зараз відчувала і я.

Якби я була забобонною та вірила в різну магію і тому подібне, я б сказала — він щось зробив зі мною, приворожив. Але я не вірила в чаклунів і екстрасенсів. Зараз, коли вже минуло чимало часу, повернувшись думками у ті дні, я розумію, що зачарувала себе сама. Начитавштсь любовних романів, вигадала  для себе ідеал чоловіка, немов маскарадний костюм пошила… а потім начепила його на першого-ліпшого, хто звернув на мене увагу. 

І, певно, Мельник зробив зі свого боку те ж саме. Може, я когось нагадувала йому, якусь давню любов? Недарма він на мене дивився так дивно, недарма вигадав і дивне перевдягання. А може, це знову були лише мої здогади, не підкріплені жодними вагомими аргументами.

Та факт залишається фактом — він свідомо грався зі мною, як кіт із мишею, змушуючи відчувати цілий спектр різноманітних емоцій, а сам залишаючись при цьому спокійним і незворушним. 

Закінчивши шнурувати сукню, він обережно згорнув моє волосся, яке я спеціально розпустила, щоб приховати голі плечі і шию, підняв його догори і так само м’яко сказав:

 — До цієї сукні пасуватиме ось така зачіска. Вам подобається? 

— Так, — прошепотіла я, точніше, хіба губами поворушила, бо жодного звуку не злетіло з моїх губ. Немов я враз оніміла, як та Русалонька з сумної казки Андерсена.

Він  збирався ще щось сказати, але раптом пролунав звук, який змусив нас обох здригнутися. У кімнаті задзвонив телефон. Він деренчав і деренчав, на диво немелодійно, немов якийсь застуджений папуга.

— Вибачте, — сказав Мельник, розтиснув долоні, і волосся впало мені на обличчя. Він повернувся й вийшов із ванної. 

Я чула краєм вуха, як він підняв слухавку і сухо мовив:

— Алло! 

Промовчав кілька секунд, слухаючи свого співрозмовника, а потім його голос враз змінився, став теплішим.

— Так, люба, я вже вдома. Зараз приїдеш? Ти ж казала, що працюватимеш у бібліотеці? Вимкнули світло? Зрозуміло… Так, я зараз щось приготую. І я тебе... Чекаю, так…

Увесь цей час, поки він говорив, я витратила на те, що якимось дивом стягнути з себе кляту сукню, нічого не розстібаючи і не розв'язуючи. Як я її не порвала при цьому? Мабуть, якийсь ангел-охоронець старих театральних костюмів пурхав наді мною, допомагаючи позбутися вбрання, що враз стало осоружним. 

Я боялася, що він увійде якраз в проміжку між тим, як я зніму сукню і надягну футболку, і побачить мене напівроздягненою. Це була б катастрофа. Тому я перевдягнулася швидше за солдата, який мусить зробити це, поки горить сірник.

І лише поправивши перед дзеркалом одяг та зав'язавши волосся у звичний "хвіст", я зітхнула з полегшенням. Обійшлося! 

Втім, на обличчі Мельника, який майже відразу по тому з'явився в коридорі, була неабияка заклопотаність.

— Давайте сюди сукню, — розпорядився він, не дивлячись на мене, і я слухняно простягнула йому вбрання, що досі тримала в руках.

Він узяв сукню й поніс до кімнати, а я спинилася на порозі, не знаючи, що робити далі. Він не пропонував мені ні увійти, ні сісти.

— Я піду, — пискнула я несміливо.

— Так, так, — Олександр Миколайович акуратно розправляв речі, складені на стільці, не звертаючи на мене жодної уваги. Потім озирнувся:

— Ви любите виноград?

— Так, — пробурмотіла я.

— Давайте я покладу вам трохи ягід  у торбинку, пригостите своїх сусідок. Це домашній, я виростив на дачі. 

Він пішов на кухню і повернувся з пакетом, повним винограду.

— Дякую, не треба було… — почала я, але Мельник перебив:

— Все нормально, в мене його стільки вродило, що нема куди подіти. А у вас же маленька стипендія, особливо не розженешся…

Стипендія і справді була сміхотворна. Її вистачало хіба на те, щоб один раз з'їздити до батьків і повернутися назад. 

Я взяла торбинку з виноградом і ще раз подякувала.

— Добре, до зустрічі завтра на репетиції, — сказав Мельник і відчинив переді мною вхідні двері.

Цікаво, він так боявся своєї дружини, що відверто мене випроводжав, навіть не намагаючись якось вибачитися. А втім, за що йому було вибачатися? За те, що я придумала, що йому небайдужа? Але я чула, як він говорив зі своєю дружиною, і уявила, як зараз вона зайде до квартири, побачить мене, і що при цьому скаже. Що вона подумає про те, чому я знаходжуся наодинці з її чоловіком у її ж квартирі? 

— До побачення, — сказала я і, не озираючись, швидко пішла вниз сходами. 

Десь між першим і другим поверхом я таки її зустріла. Висока світловолоса жінка у стильному класичному костюмі, з акуратно укладеним короною на голові волоссям не звернула на мене особливої уваги.

Царственно  кивнула мені, коли я, стрибаючи через дві сходинки, бігла донизу. Я скоромовкою привіталася, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха. 

Цікаво, чи здогадувалася Мельникова дружина, що я тільки що вийшла з їхньої квартири? 

Мабуть, так, зважаючи на те, що я несла в руках пакет з виноградом. Але вона нічого не сказала, окрім традиційного: "Добрий день!"

І я побігла до свого гуртожитку, радіючи, що візит до куратора обійшовся для мене тільки легким переляком.