Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– А той що?

– Мужик той? Бог його знає що. І не приїздив більше, й не питав. От дурний мужик, хотів щось перед світом показати. Стара попадя теж не хотіла йому дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на пастуха. От таке-то, люба пані професорова. Ціла комедія!

– Ну, це вже правда, – обізвалася тітка, – що це дуже поетична легенда.

– Але видите! – почала знов по хвилі вдовиця. – Мені все здається, що вони, ніби надлісничий і Орядин, не дуже-то любляться. Через цілий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив ані раз його відвідати. Впрочім, це знаєте й самі, бо живете з ними в сусідстві і як одна родина.

– Та ні, не приїжджав! Це вже може бути, що не любляться. Надлісничий і Зоня майже ніколи про нього й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, – розповідала якось ще давніше Зоня. Я цілу тоту панну Марію, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава пані. З тими її «нервами»… їй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на місці Маєвського, я була би їй вже давно за всю тоту її науку подякувала!

– А ви ніби як думаєте, люба пані професорова, що надлісничий як, буде її вічно в себе держати? – відповіла вдовиця. – Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку заміж віддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тоді старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нині на світі гірко жити, а вона й так не займається дома ніякою роботою. От заложить той цвікер[16] на ніс, прижмурить очі та й зігнеться то над одним столом, то над другим, а там часом ніби й до пекарні загляне. Справжнім господарством займається Зоня сама.

– Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тітка.

– Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби ніби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зоні не зробить, не стерпить, – так її любить, що Боже! Але бо й є за що! Вона жвава й розумна дівчина; мабуть, скоро навинеться їй жених.

– Авжеж! – Тут тітка зітхнула.

– Тоді нехай панна Марія йде до свого любимця, – докинула вдовиця.

– Та так! Бо й куди ж їй подітися? Хто візьме на службу стару гувернантку? А він, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, пані, як він гордо голову носить?

– О, гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.

– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, пані!

– Ну, щодо того, то може й справді старі очі не довиджують добре. Але я чую, що надлісничий хоче, аби він покинув студії юридичні та й вступив на теологію. Воно й не було би зле, – філософувала стара. – Нехай вступить в стан Божий і молиться за гріхи своїх родичів, йому, правду сказавши, і нема іншої будучності; по нім видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, Боженьку! – зітхнула, – які ж то не раз люди на світі бувають! І при порядних родичах виросте і вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глибоко. Опісля поправила окуляри на носі, уста знизились в кутиках, і вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише миготіли.

Тітка підвела голову, погляд її спинився чомусь проникливо на мені.

І до сьогоднішньої днини не можу я догадатися, що той погляд мав мені сказати.

Пам'ятаю лише, що мої уста мимовільно затремтіли згірдливо й що я вийшла з кімнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею, її погляд стрітився з моїм. Глибокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилі опустила вона руки з панчохою на коліна, присунулася ближче до тітки – і я чула інстинктивно, що тепер почнеться обмова моєї особи…

Я його вже два дні не бачила. А нині так хотіла його побачити!

Надворі прегарна, ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликає дивну тугу з усіх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться – рукою би його досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Мені здається, що я мала би йому багато що оповідати.

Мене обняла нетерпеливість, туга; я сміюся сльозами, а плачу радістю… перейнятим плачем!

Чому це так? Боже мій, чому?

Але я не чуюся нещасливою, як перше; о ні! я щаслива!

Я знаю, як він зветься. Він зветься – Василь.

Василь! – це гарне ім'я.

Ми ходили вчора з Леною за орудками[17] для тітки в місто, і нам лучилося бачити його. Чим ближче він до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розліталися мені в голові, мішалися чомусь; а коли надійшов уже зовсім близько, то я замовкла цілком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очі, і він справді нас поздоровив. Його погляд спинився на мені так… сама не знаю як! Я відчула його так, як не відчула ще ніякого погляду досі.

Він минав по моїй стороні, а мені навинулась думка, що він змінився в тій самій хвилі. Який же він гарний!

Ми познайомилися. Воно склалося так: від кількох днів пробуває у нас один товариш вуйків, професор з P., на ім'я Лорден. Бажаючи його з своїми тутешніми товаришами познайомити, велів вуйко нам всім надвечір зібратися й піти в міський город[18]. Туди сходились всі знайомі. Вечір був прегарний, воздух свіжий; в городі грала добра музика, і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.

Я була нині, як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавім настрої), «неприступна». Якась томляча туга загніздилася мені в серці.

Зі входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цікаво обвів мій погляд групи людей: перші, другі; стрітив знайомих; звичайні лиця, а нині начеб нудніші, як звичайно.

Пішли далі, – я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.

– Ходім туди! – кликнула втішно. – Он туди, близько альтани! – І, звернувшись живо до тітки, шепнула їй кілька слів до вуха. Мені причулося ім'я Зоні, і я глянула на вказане місце. Під величезною, добре мені знайомою липою сидів надлісничий зі своїми «жінками», а біля них один молодий судовий практикант, Ленина і Зонина «тайна». Тітка звернулася туди, а