Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

Я не привіталася — мені здалося, що вони воліли б не бути поміченими, — просто поклала їжачка неподалік, під кущем. Зовсім поруч починалося кукурудзяне поле — напевно, вороже середовище для тварини, що звикла до свіжих трав. Їжак непорушною кулькою сидів під кущем. Колючки ворушились у такт настрашеного серцебиття, він скидався на морського їжака з астмою. Я пішла, згадуючи море і наївних морських їжаків, які влітку сотнями гинуть під колесами.

Минулої ночі, коли я звично мучилась від безсоння, я не могла відігнати думку, чи правильно було залишати їжачка там, біля небезпечної кукурудзи, чи не вибіжить він і не попрямує назад, на дорогу? Згадувала я і корів по той бік дороги. Коли я була маленька, то селяни розповідали, буцімто вночі їжаки ссуть із вимені. Чи не спаде їжакові на думку згубна ідея знову перетнути дорогу в пошуках коров’ячого соска? Ліпше я піднялася б написом і поклала б його біля череди. А ще — дедалі відчуваючи провину — я міркувала, чи жінки в хіджабах не злякалися їжачка (певно, таку тварину вони бачили вперше в житті) і чи чоловік, який був із ними, не заподіяв їжакові зла. А може, тварина була дуже впертою, тож миттю повернулася до напрямку, який обрала до зустрічі зі мною, попри далекий шлях і небезпеку. Словом, я ототожнювала тваринку з собою: вона постійно квапилася до мети (але якої?!), а життя тим часом постійно ставило її в потенційно небезпечні умови.

Маленька тварина з сімейства Erinaceus europaeus (таку назву підказав мені інтернет) не йде мені з голови, поки я готую вечерю, гідну професора Меєра. Давніше Зоран був його асистентом — до того, як гучно грюкнув за собою дверима; «збіговисько пинд», за його висловом — звісна річ, окрім професора Меєра. З-поміж викладачів Меєр був найліпшим — так само і Зорана любили всі, а тепер його люблю тільки я, певно, я припізнилася чи, радше, як завжди, явилась невчасно.

Я знаю, що маю робити: прибрати в кімнаті, накрити стіл, приготувати смачну вечерю і створити для всіх атмосферу, зокрема для Зорана, який довгий час заспокоювався в теплій ванні — усе відбувається, немов від помаху руки, саме по собі. У мене вже був чоловік — тому цей шлях здається мені простим і рівним. Життя змінилося — рефлекси лишились ті самі.

— Допомогти? Що ще треба зробити? — запитує ще мокрий і вже причесаний Зоран, неквапно виходячи з ванної. Встояти неможливо.

— Дякую! Якщо хочеш, можеш пройтися з пилососом по вітальні.

— Ти ж не думаєш, що вони видивлятимуться порохи під меблями! — кидає Зоран, хапаючи пульт. Час для новин.

Я не відповіла нічого, з ностальгією згадуючи час, коли Брюно допомагав мені прибирати в будинку перед приходом гостей, навіть якщо мені більше до вподоби гості Зорана — вони значно відрізняються від тих, кого Брюно запрошував від нашого імені, його імені й мого, «моєї жінки», за його висловом. Зоран же насмішкувато каже «моя наречена». Ви не почуєте від нього «моя супутниця», зрештою, живемо ми окремо — і він регулярно мені про це нагадує, заявляючи, що доведеться обрати для спільного життя іншу жінку. Часом він стверджує, що ця інша вже існує в його житті.

Повертаючись до питання порохів у помешканні Зорана, зізнаюся: я люблю приймати гостей у чистій хаті. Раз я була у Меєрів, і мені відомо, як у них бездоганно чисто, немає жодного запаху, крім легкого інтер’єрного аромату. А у Зорана віддає пліснявою, хоч я потайки і провітрюю помешкання та дорогою до нього обов’язково складаю із квітів букет. Улітку я звертаю на другорядні шляхи і зупиняюся, щоби нарвати польових квітів і погомоніти з коровами, які зацікавлено й довірливо йдуть мені назустріч — достоту як я, коли з’являються гості.

У двері дзвонять. Зоран вимикає телевізор і йде відчиняти Меєрам, прибравши мою подобу — зацікавлену і довірливу водночас. Трохи пізніше, у вітальні, я насолоджуюсь жартами і дотепними ідеями Зорана, який веде бесіду з професором Меєром — дуель справжніх інтелектуалів! А ми, жінки, сидимо нишком, переводимо погляди з одного на другого з удаваною покорою — буцімто ми дуже уважно все слухаємо і так заохочуємо розмову, хоча насправді тихо радіємо разом, що чоловіки вкотре займаються собою самі, залишивши нас, що дає скромним жіночим голівкам змогу поринути у свої туманні думки.

Мені подобається уявляти, що я чиясь дружина, а не кочова самиця, яка мандрує з однокімнатної квартири щойно розлученої пані до будинку коханого чоловіка. Я могла б стати Зоранові за законну дружину, жити з ним тут постійно — та я не впевнена, що він цього хоче насправді. Я нерідко викидаю все зі своєї квартири, тікаю з неї, тимчасом як Зоран дійсно живе у своєму будинку, працює тут; стіни помешкання просякнуті духом його щоденних солдатських звичок. До моїх пропозицій на кшталт «нумо ладнати наше гніздечко!» він ставиться дуже терпимо. Я на власний розсуд розбила садок — в’юнкий трояндовий кущ, півонії і самшит, — перефарбувала стіни спальні у свій улюблений колір і прикрасила вітальню барвистим килимком. А згодом придбала сині тарілки — ця покупка відкрила період «офіційних візитів». Із тарілками все раптом стало «справжнім», ми вже не грались у спільне життя, достоту дівчатка в ляльок; ішлося про нову пару зі спільним посудом, про «нормальну» пару. Атож, я подібна до їжачка, що кудись квапиться рішуче й енергійно — нарешті він знайшов дорогу, свій прямий шлях.

На жаль, голос на задньому тлі наполягає, що я не створена для нормального подружнього життя і прямих шляхів. Того єдиного разу, коли я запропонувала Зорану остаточно облаштуватись у нього, він відповів жваво — певно, занадто жваво: «Тобі добре відомо — ти кочівниця, тобі буде тісно на одному місці». Зоран не вжив слів «непослідовна» чи «непостійна», які лунають, коли я зрідка чиню опір його бажанням — того разу він ужив гарне, шляхетне слово. Кочівниця.

Я збентежено обмірковую це, а тим часом Зоран і професор Меєр згадують про ті часи, коли Зоран був найліпшим студентом на курсі, про дивовижно вродливих дівчат і спільну поїздку до Колумбійського університету на конференцію, присвячену Джеймсу Джойсу.

— А пам’ятаєш, як ти втік із секційного засідання і