Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

— Збіговисько пришелепуватих стариганів! — з холодною люттю, що так йому личить, кинув Зоран.

Я слухала, як вони сміялись — о, які фантастично прекрасні часи! — і згадувала, що того року була в Лурді з католицькою місією медсестер. Тоді я носила білий халат і страждала на безсоння і хронічний острах; закохалась у санітара — як і я, волонтера і, ніби щоби посилити випадковий збіг, також студента-філолога. На зворотному шляху в поїзді я підставила обличчя вітру (тоді вікна в потягах відчиняли легко) і відчувала на щоках холодні сльози — а він із іншого вікна усміхався милому краєвиду. На потилиці мій санітар мав родиму пляму, а його шкіра скидалась на порцеляну. Я ніколи не забуду його профіль — він назавжди зі мною в коридорах поїзда, на тлі блакитного неба, лісів і полів.

Тоді кохання здавалось мені безнадійною справою — певно, нині це не змінилось. Хай там як, а Зоран дуже схожий — принаймні якщо вірити фотографіям з конференції по Джойсу та з концерту «Пінк Флойд» — на санітара із Лурда. Мій типаж: стрункий, шляхетні руки, густе волосся та ясні очі. Згодом Зоран набрав маси, а замість колишньої кучми мав удосталь кучерів на потилиці та залисини на скронях. Щодо мене, попри бездоганну фізичну форму, у своєму віці мені не варто сподіватися знайти чоловіка одночасно розумного, позбавленого втрати волосся й відносно худого. Що ж, за всіх часів дрібні деталі зводили на пси нашвидкуруч зведені ідеали. Коли ви юні й прекрасні, хтось один не хоче приймати кохання, а значно пізніше, коли нарешті кортить кохати й отримувати кохання навзамін, хтось із двох має забагато зайвих кілограмів.

— Допомогти вам на кухні?

Я аж підскочила. Мадам Меєр люб’язно вивчала мене своїми темними очима.

Тож ми пішли на кухню під приводом перевірити страви, а коли повернулися до вітальні, розмова оберталась навколо «Улісса» Джойса — зазвичай я уникаю цієї теми, що здається мені непростою. Авжеж, каверзною, наїжаченою — достоту голки тварини, яку не знаєш, з якого боку схопити; з книжками таке трапляється теж. Тож я весь час ходила з вітальні до кухні і назад у супроводі мадам Меєр, яка наполягала на своїй допомозі. Я не змогла бути з нею надто відвертою, аби звіритись ні у своїх пригодах, пов’язаних із «Уліссом», ні в інших дивних віхах мого життя. Тож я мовчки нарізáла м’ясо і розкладала його на таці, а мадам Меєр мовчки струшувала салат.

— Як там ваша свекруха? — раптом спитала вона.

Чому майже незнайома мені жінка розпитує мене про свекруху? Авжеж, у мене була свекруха — і я її дуже любила, та вона зникла з мого життя після розлучення з Брюно.

Зненацька мене осяяло: мадам Меєр мала на увазі матір Зорана. І ця помилка — зрештою, як і всі помилки — мала цілком зрозуміле підґрунтя: ми із Зораном дедалі більше скидалися на «нормальну» пару, зокрема сьогодні, коли наше спільне життя вийшло на денне світло під час майже офіційної вечері з новими синіми тарілками. Тому для Меєрів моєю свекрухою була мати не мого колишнього чоловіка, а мати Зорана. І цей очевидний факт налякав мене. Надто швидко стрибнула я в незвідане. Зоранову матір я ніколи не бачила. Із загадкових причин він не знайомив нас. Західна жінка може мати спершу чоловіка, потім коханця, а то і обох разом — але двох свекрух вона мати не може. Подвійне життя вже само по собі украй ризиковане, а дві свекрухи — це самогубство. Запитання, подібне до того, яке поставила мені дружина професора Меєра, жінкам ставлять часто. Таке враження, ніби жінки мусять невпинно спостерігати за всім своїм оточенням. «Як там ваша свекруха?» — це не запитання, а ТЕСТ на альтруїзм кандидатки на дружину, скажімо, гарного і розумного чоловіка, який свого часу відвідав конференцію по Джойсу в Колумбійському університеті.

Спогад перший: побіжна згадка на одній із лекцій. Тендітний сутулий професор у центрі уваги, я сиджу, заховавшись від усіх, на гальорці, я закохана в нього, у його замріяний погляд, у його дивну поставу розгубленого татуся, його ерудиція, інтелігентність і досвід здаються мені бездоганними. «Моя вам порада — прочитайте “Улісса” Джойса...» Я швиденько занотовую — великі літери ніби переповнюють мене і вихлюпуються назовні.

Трохи згодом я, серед інших книжок, в університетській бібліотеці зазираю і до «Улісса». Ми маємо прочитати Петрарку, Боккаччо, Данте, Сервантеса, Макіавеллі, Шекспіра, Свіфта, Стерна, Ґете, Новаліса, Кафку... Кілька студентів (я серед них) беруть на себе небезпечне завдання: кожен готує лекцію із програми та роздає її наприкінці семестру в аудиторії, щоби заспокоїти старенького професора. Я обираю Толстого, тож читаю всього Толстого, а ще есе Бердяєва про Толстого. Часу обмаль, тож мій опус пропускають, і професор великодушно погоджується прийняти його замість іспиту. Мене мають питати про Толстого, — думаю я, з полегшенням повертаючи «Улісса» на його місце в бібліотеці. Я недовчила. Уперше і востаннє в житті. В усьому іншому я була зразковою студенткою і дозволяла собі дуже помірковані витівки.

Спогад другий. Іспит. Спідниця правильної довжини. Строгий чорний пуловер. І запитання професора: «Розкажіть мені про «Улісса». Попереду ще чотири роки в університеті, сотні годин навчання, чимало приємних і неприємних зустрічей з викладачами... Загострений ніс, мляві повіки й рідке волосся обожнюваного професора просто біля мого обличчя. І наказ, виконати який неможливо:

— Розкажіть мені про «Улісса».

Я ціпенію, ніби поволі падаю до прірви.

Минає декілька секунд — ціла вічність — і я вичавлюю з себе:

— Вибачте... ви збиралися... питати мене про Толстого...

Він дивиться на мене уважно. Трохи вагається. Під млявими повіками спалахує жвавий погляд.

— Розкажіть мені про Толстого.

І я виринаю з туману, мій розум тріумфує, я вправно все викладаю, несусь, мов запряг коней, залишаючи глибокий слід у снігу, бездоганно накреслюю складні конструкції, вчасно посилаюся на працю Бердяєва. Толстой рятує мене, Толстой воскрешає мене!

— Мої вітання, мадемуазель!

О професоре із загостреним носом і потаємним життям, о майстре, здатний дотримуватись обіцянок, — хто ви такий?! Великий учитель, який проповідує Літературу, достоту релігію? Чи бібліотечний щур, надто обмежений і покірливий, щоб опиратися паніці невідомої студентки?

А Джойс? Він хто? Шахрай чи геній?

Через десять років я купую «Улісса» і беруся читати. Ми з Брюно відпочиваємо в Кассісі. У численних бухточках почервонілі тіла щиро віддаються нудизму — Брюно це страшенно подобається: роздивлятись і відчувати погляди на собі. Я сором’язливо супроводжую його, вперто залишаючись у купальнику.

Середземне море, як і передбачалося, вражає блакиттю,