Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

* * *

Я пояснюю священикові, що мушу призупинити роботу. Залишки покриття я вже зняв, тепер треба переходити до відтворення натури, якої немає. Я ще не знайшов пригожого мармуру. Кажу, що мені потрібен час, щоб повивчати античні статуї, а тому я збираюся поїхати до Археологічного музею, що в Неаполі. Я бував там сто років тому, коли займався вивченням теракотових та бронзових виробів Вінченцо Джеміто[9].

У ті роки моєї юності мені не вистачало учителів-наставників. Особливо принаджували мене Неаполь та Париж. Курс обміну лір на франки був принизливим, тож мені вдалося пробути в Парижі лише дві доби, і я протягом усього часу не виходив із Музею Родена, щойно заклад відчинили й аж до останнього.

За ті самі гроші у Неаполі я прожив місяць. Джеміто не любив мармур, бо його не можна ліпити, як теракоту. Його роботи були невеликими за розміром, і критики часто дорікали йому, що він дарма переводить свій талант, обмежуючись виготовленням мініатюр. У нього було своє сприйняття реальності у зменшеному до точних розмірів масштабі. Він зрадив йому лише одного разу, виготовивши монументальну статую Карла V для фасаду Королівського палацу, — до речі, то найневдаліша його робота. Таким чином він висловлював свою повагу представникам королівської крові. Відчував свою спорідненість із ними, адже ніколи не знав свого батька, а тому ним міг бути будь-хто з них, навіть сам король.

* * *

Джеміто свої роботи з теракоти поміщав у піч, щоб вони там засмагли, як шкіра дітей-бідняків на сонці, адже саме вони служили йому за натурників. А його бронзові скульптури виблискували їхнім потом.

Для нього мистецтво було світським. Він не створював священних скульптур, не працював на замовлення Церкви. Мені треба повернутися у дохристиянські часи, до міста з грецькою назвою, створеного за давньоримським порядком. Сорок років тому я вивчав скульптурні зображення нагих дітей роботи Джеміто. Тепер ось займаюся дорослими.

Пригадую той місяць. Військовий корабель-авіаносець стояв якраз перед Кастель-дель-Ово[10]. З його злітного майданчика, як коники-стибунці, вистрілювали в небо літаки з вертикальним злетом. То був театр, кіно і гамір двигунів — Америка в затоці[11].

* * *

Уявіть собі того, хто виріс у лісах, десь у маленькому селі, і от тепер виходить із вагона на привокзальний майдан. Треба якось зорієнтуватися. Навіть дорогу перейти не знаю як. Спостерігаю, як інші перехожі перебігають по той бік тротуару. Потік машин — безперервний.

Роблять ось як: сходять із берега просто в потік, що тече собі, не звертаючи на них анінайменшої уваги. Просуваються убрід, тоді як машини ледве їх не торкаються, об’їжджаючи останньої миті, як відтікає вода від камінців у струмку. Швидко рухаються аж до протилежного краю. Не те, щоб перед ними розступається Червоне море. Просто місцеве море, на зразок Червоного — швидке й гнучке — тече, шумить, обтікаючи людей, що поспішають у своїх справах. Вбирає їх у себе і потім випускає неушкодженими по той берег. Стою як укопаний. Заворожено спостерігаю за динамікою, але ніяк не можу зважитися на те, щоб самому повторити той експеримент. Обов’язкова умова: потрапивши до потоку, не зволікати. Червоне море зважає на перешкоду, якщо її хода рішуча, але перетворюється на нестримну й безжалісну стихію, помітивши ознаки невпевненості та сумніву.

* * *

Переходити треба впевнено, як у горах, коли закочуєш холоші штанів по коліна, перед тим, як переходити убрід гірський потік із черевиками в руках. Рухатися слід швиденько, щоб не замерзнути. Речей у мене майже немає, один заплічник, який я теж знімаю з плеча, щоб не виділятися із юрби. Чекаю на когось із місцевих, хто б першим за мене влився у потік. Якийсь старий помічає, що я не маю досвіду:

— Беріть мене під руку!

Прилипаю до нього, як тінь, у другій руці тримаю палицю, щоб відбиватися від повені. Дві автівки ледве мене не торкаються, а якийсь мотоцикл чіпляє за руку. Але нічого, вцілів. Дякую своєму поводиреві і наступного разу вже знатиму, як поводитися.

Порівнюю сьогоднішнє місто з тим, яким бачив його колись. Чорношкірі чоловіки тепер не одягнені у білу форму американського флоту, а стоять, розіклавши свої товари на простирадлі просто на тротуарі.

Не чую голосів мешканців, що перегукуються з одного балкона на інший. Знаходжу книгарню Раймондо — того самого, що колись знайшов для мене роботу Сальваторе Ді Джакомо про життя Вінченцо Джеміто.

Раймондо водив мене оглядати роботи у приватних колекціях. Він захоплювався творчістю цього скульптора і тішився увагою студента з Північної Італії, що приїхав, аби розділити з ним його захоплення.

* * *

Книгарня залишилася такою, як і була: маленька, зі здоровенною вивіскою «Данте і Декарт»[12]. Як могло йому спасти на думку поєднати ці два великих імені?!

— Данте вивчає потойбічній світ, після життя, а Картезій — поцейбічний.

Раймондо відповідає коротко, як тоді, звиклий до запитань покупців. Він, як завжди, на своєму місці: так само швидко пригадує імена авторів та назви книжок з безкінечного місячного каталогу. Навіть голос залишився той самий: холодно-ввічливий.

Він мене пам’ятає: риса, гідна принців, з дитячих літ звиклих упізнавати в обличчя підданих, вдячних монархові за подаровану їм милість визнання їхньої важливості. Їхня Величність мене знає: королівство залишилося таким самим, а з ним — і його піддані-клієнти.

* * *

На обід він веде мене на площу перед Королівським палацом. Повертаємося у місце, пов’язане з моїм першим візитом: до статуї Карла V, одного з вісьмох королів, якими прикрашений фасад палацу. Остання — королю Вітторіо Емануїлу ІІ, яку додали вже радше з почуття обов’язку, аніж через його справжнє місце проживання тут. «Самозванець у Неаполі», — зауважує у моїй голові брат-близнюк.

Статую Карла V виготовив із мармуру один скульптор за гіпсовим оригіналом Джеміто. Однак копія так не сподобалася авторові, що дійшло навіть до рукоприкладства.

* * *

Ми походжаємо перед статуями сімох чванливих королів, від Роджера Норманського і далі. З-поміж усіх впадає в око оточений будівельними риштуваннями Карл V: обличчя зосереджене, розкуйовджені вітром кучері, як у того, хто з високої скелі уважно вдивляється у далечінь. Його краще було б поставити на морському узбережжі, аніж тут, у громіздкій колонаді, що дугою огинає площу.

Я розповідаю книгареві про мету свого візиту та цікавість до дохристиянського зображення наготи у мистецтві. До нього дійшли чутки про те, що я допомагав