Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Зараз дев'ята година вечора, а тобі треба вибиратися вдосвіта. Ну, на добраніч. Ви йдете, хлопці?" — "Ходім!— кажуть хлопці.— На добраніч, хазяї!"

І от вони вже підходять до дверей, відчиняють їх. Ми тут з Маріетою переглянулися. І не рушили з місця. Потім перезирнулись ще раз і кинулись за ними. Я піймав одного за полу шинелі, вона другого — за хлястик. Усе на них мокре, хоч викрути!

"Нізащо! Ми вас не пустимо! Цьому не бути! Не можна!"— "Але..."—"Ніяких "але",— відповідаю, а Маріета засуває двері.

— Ну й як?— питає Ламюз.

— Ну, й нічого не було,— відповідає Евдор.— Усі зашились но кутках, позіхали, просиділи цілу ніч, мов святі. Ніби в домі лежав небіжчик. Спершу трохи гомоніли. Часом хтось казав: "Чи воно ще ллє дощ?" —і виходив подивитися, і вертав: "Ллє". Та й чути було, що ллє. Один товстун — вусатий, як болгарин,— боровся зі сном що є сили. Іноді один або двоє засинали, зібгавшись клубком; але хто-небудь завше позіхав і з увічливосгі розтуляв одне око і потягався або вмощувався зручніше.

Ми з Маріетою не спали. Дивились одне на одного, але позирали й на інших, а вони дивились на нас. Оце й усе.

За вікном стало розвиднятися. Я вийшов поглянути, яка погода. Дощ не вщухав. У кімнаті бурі люди совалися й важко дихали. В Маріети очі були червоні, бо ж вона цілу ніч дивилась на мене. Між нами сидів солдат, він тремтів з холоду і натоптував люльку.

Нараз хтось тарабанить у вікно. Я прочиняю. Бачу: чоловік у шоломі, з нього так і тече вода; його наче приніс і вштовхнув страшенний вітер.

"Гей, паніматко, можна дістати кави?" — "Зараз, пане, зараз!"— кричить Маріета.

Вона підводиться зі стільця, розминає ноги. Вона нічого не каже, оглядає себе в наш уламок люстерка, причепурює трохи волосся і по-простому (от кобіта!) каже: "Я зараз приготую каву на всіх".

Випили; тепер пора йти нам усім. Та й відвідувачі щохвилини стукають.

"Гей, паніматко! — кричать вони і тичуться в прочинене вікно.— Маєте каву? Скажімо, три шклянки! Чотири!"

"І ще дві",— каже інший.

Усі відпускники підходять до Маріети, щоб попрощатися. Вони добре розуміють, що страшенно завадили нам цієї ночі; але я бачу, що вони не знають, чи зручно заговорити про це, чи краще нічого не говорити. Товстий македонець зважується: "Ми вам, пані, таки каверзу підстроїли!"

Він сказав це, щоб показати, що добре вихований.

Маріета простягає йому руку: "Ну що ви! Бажаю вам приємно провести відпустку".

А я її обійняв і почав цілувати. Намагався цілувати якомога довше, цілі півхилини! Мені було гірко — ще б пак!... Але я радів, що Маріета не схотіла вигнати товаришів на вулицю, як собак. Я почував також, що й вона вважає мене за молодця, що я цього не зробив.

"Але це ще не все,— каже один відпускник, відкидаючи полу своєї шинелі, й нишпорить у кишені.— Це ще не все: скільки ми вам винні за каву?" — "Нічого, бо ви цю ніч були моїми гістьми".— "Що ви, пані, зовсім ні!.."

І от ми сперечаємося, точимо одне перед одним солодкі, , слова. Говори, що хочеш, ми тільки бідолахи, але всі і і церемонії... це було, браття, з біса гарно. '

"Ну що ж, рушаймо?" — кажуть хлопці.

Вони йдуть один по одному. Я лишаюсь останній.

Раптом ще один перехожий стукає в шибку: ще одному закортіло випити кави. Маріета вихиляється в розчинені двері й кричить: "Момент!"

Вона тицяє мені в руку пакунок і каже: "Я купила маленький окіст. Гадала: повечеряємо з тобою. І літр доброго вина. Але, далебі, коли побачила, що вас п'ятеро, я не схотіла ділити, а зараз і поготів. Ось шинка, хліб, вино. Візьми поїж один, серце. А їм ми й так доволі дали!"

Бідна Маріета — зітхає Евдор.— Таж я не бачив її п'ятнадцять місяців! А коли ж то знов побачу? Та чи и побачу?

їй спала в голову добра думка — вона поклала мені все це в торбу.

Він розшморгує торбу з сурового полотна.

— Ось гляньте: тут шинка, хліб і винце. Ну, раз це вже тут, знаєте що зробимо? Ми зараз цим усім поділимось, хлопці!

IX

Великий гнів

Вольпат повернувся з поправки, після двомісячної відпустки. Його обступили. Але він супився, мовчав і цурався всіх.

— У чому річ, Вольпате? Чому ти мовчиш? Що ж ти нічого не розкажеш?

— Розкажи, що ти бачив у шпиталі, і потім, коли одужував, старий ковпак! Пам'ятаєш, як ти поїхав увесь у бинтах і писок у тебе був ніби в дужках. Кажуть, ти був у канцелярії. Та розказуй, хай тобі біс!

— Я нічого більше не хочу розказувати про моє собаче життя,— озивається нарешті Вольпат.

— Що ти кажеш? Що він сказав?

— Мені все остогидло, ось що! Люди! Наволоч! Блюю на них, з душі верне, можеш їм це переказати.

— Та що вони тобі зробили?

— Вони падлюки! — каже Вольпат.

Вуха в нього були пришиті, але на вид він не змінився: ті самі татарські вилиці. Набурмосений, він стояв у колі цікавих. Ми відчували, що він озлоблений, що всередині в нього все клекоче, що за цим мовчанням тамується гнів.

Кінець кінцем він не витримав. Обернувся в бік тилу і насварився кулаком у безмежний простір.

— їх занадто багато,— процідив він крізь свої сірі зуби,— занадто!

Здавалось, ніби він подумкп погрожує комусь, відштовхує цілий тлум обпалих його привидів.

" Трохи згодом Ми знову почали розпитувати. Товариші знали, що він не стримає себе і при першій нагоді його мовчанка прорветься.

Це й було вранці у глибокому переході, де ми зійшлися снідати. Репіжив дощ; нас ізбило вкупу й затопило; ми їли стоячи, позбавлені покрівлі, просто неба. Доводилось хитрувати, щоб уберегти "мавпу" — консервну яловичину,— хліб від води, що ринула звідусіль; ми їли, ховаючи, скільки було змоги, обличчя й руки під каптуром. Вода тарабанила, стрибаючи й стікаючи струмками по наших м'яких полотняних або сукняних панцирах, й мочила то зухвало, то крадькома і нашу їжу, і нас самих. Ноги дедалі більше грузли в глибині глинистого ярка, виточеного потоками.

Кілька душ сміялись, витираючи мокрі вуса; "інші, кривлячись, ковтали набряклий хліб і липуче м'ясо; холодні краплі кололи шкіру всюди, де тільки не вкривав її міцний брудний панцир.

Барк, притискуючи до серця казанок, гарикнув:

— Гей, Вольпате! То ти кажеш, бачив там тільки ледач?

— А яку? — крикнув Блер, і новий борвій підхопив і поніс його слова.— Яку ж ти бачив ледач?

— Усяку...— муркнув Вольпат,— та й... їх занадто... бий їх нечиста сила!

Він намагався витлумачити, в чому річ. Але міг тільки повторяти "їх занадто!". Пригнічений, він важко сопів, ковтаючи разом із розмоклим шматком хліба і клубок важких спогадів.

— Ти, мабуть, кажеш про тих, що "закопались"?

— Атож!

Він кинув через насип рештки яловичини, і цей крик нестямно вихопився з його грудей.

— Начхай ти на тих, що "закопалися", старий бевзю! — порадив Барк насмішкувато, але не без гіркоти.—" Це ні до чого.

Вольпат увесь скурчився сховався під тонким цератовим каптуром, що по ньому блискуче струмувала вода; підставив під дощ казанок, щоб його вимити, і пробубонів:

— Я ще не звар'ював і розумію, що тиловики потрібні. Там нероби, легкевичі? Гаразд. Але їх занадто багато, і всі вони однакові, і всі покидь, он воно що! — Розваживши душу лайкою, Вольпат відчув полегшу й уривчасто заговорив:—У першому ж селищі, куди мене вирядили малою швидкістю, я бачив їх цілі купи, цілі купи, і зразу вони мені не сподобалися. Усякі там служби, підслужби, управи, центри, канцелярії. Як опинишся там, бачиш: стільки людей, стільки всіляких служб, і в усіх різні назви. Просто голова тобі макітриться. Знаєш, то проноза, хто вигадав назви всім цим відділам! Як же мені не псувати собі крові! Надививсь я на них. І хочеш не хочеш, навіть коли щось роблю, все думаю про них!

Ех, усі ці фертики! Там вакуються і розводять канцелярщину, виглянсувані, в кепі й офіцерських шинелях, у черевиках; їдять смачні страви, заливають пельку добрим вином, миються, та не один раз, а двічі на день, ходять до церкви, байдикують, не випускають цигарки з рота, а ввечері облягаються на перинах і читають газету. І потім уся ця негідь казатиме: "Я був на війні".

Найбільше вразила Вольпата одна подробиця:

— Усі ці солдати не тягають з собою казанка та баклаги і не їдять стоячи. їм треба всяких вигод. Вони воліють піти до якоїсь потіпахи, сісти коло своїх окремих столиків і наминати, строїти великих панів, а блудяжка прибирає в буфеті їхній посуд, бляшанки з консервами, весь їхній борделик для їжі,— словом, усе, що було тільки в багатіїв, та й то мирного часу, в тому проклятому тилу!

З неба вертались водоспади: сусіда Вольпата похитав головою і сказав:

— Тим краще для них.

— Таж я не вар'ят...— почав був Вольпат.

— Можливо, але ти непослідовний.

Вольпат образився; він підскочив, підняв голову; дощ ніби тільки й чекав цього й оббризкав йому обличчя.

— Що? Що ж це таке? Непослідовний! Ех ти, шушваль!

— Так, так, добродію,— знов сказав сусіда.— Я кажу, що ти гавкаєш на них, а сам, проте, хотів би бути на місці цих гульвіс і лайдаків.

— Звісно, та що з того, лобуре? Бо ж ми побували в небезпечних місцях, і тепер наша черга відпочивати. А в тилу всі одні й ті самі, кажу тобі, там є й молоді, здоровенні, як бугаї, м'язисті, мов борці, та ще й занадто багато їх. Чуєш, я повторюю: "Занадто!", бо в цьому вся сила.

— Занадто? А ти звідки знаєш, голово макоцвітна? Хіба ж ти знаєш, що це за установи?

— Не знаю,— відказав Вольпат,— але я кажу...

— А ти гадаєш, що це така проста штука — керувати всіма справами?

— Начхати мені на них, але...

— Але ти що — хочеш сам туди пролізти? — піддрочив Вольпата невидимий сусіда в каптурі, на який спадали цілі водяні каскади, в цьому запитанні таїлися чи то цілковита байдужість, чи безжальне бажання розгнівити Вольпата.

— А я не вмію,— просторе казав той.

— Зате інші вміють,— пронизливо сказав Барк.— Я знаю одного...

— Я теж бачив одного такого! — відчайдушно гукнув крізь бурю Вольпат.— Так, я здибав цього в'юна недалечко фронту, десь там, де є евакуаційний пункт і відділ інтендантства.

Тої миті налетів вітер — і донеслося запитання:

— А що то за хлопак?

На мить вітер ущух, і Вольпат абияк міг відповісти:

— Він був на розподільчому пункті, показував мені всю плутанку: бо ж він сам був рідкістю на тому ярмаркові. Він водив мене по коридорах, залах і бараках; він відчиняв двері з якимось написом або показував їх і казав: "Ось глянь сюди і он туди.