Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Це Мішн-стрит, — сказав Кертіс. — Наступні два квартали всуціль забудовані готелями. Тебе тут висадити?

— Не порекомендуєш якогось закладу?

— Залежно від того, чого ти хочеш.

Я у відповідь знизав плечима, достоту як він сам.

— Світла. Простору. Обслуговування номерів.

Він задумливо примружився.

— Якщо хочеш, спробуй «Гендрікс». Там є прибудова у вигляді вежі, а тамтешні повії чисті.

Лімузин трохи пришвидшився, і ми мовчки проїхали пару кварталів. Я не став пояснювати, що мав на увазі інше обслуговування номерів. Хай Кертіс думає все, що йому заманеться.

У мене в голові несподівано промайнув застиглий образ зволоженого потом декольте Міріам Банкрофт.

Лімузин зупинився біля добре освітленого фасаду в незнайомому мені стилі. Я виліз назовні й подивився знизу вгору на величезну голограму чорношкірого чоловіка, який зморщив обличчя — напевно, в екстазі від музики, яку грав лівою рукою на білій гітарі. Голограма мала дещо штучні краї, характерні для відновленого двовимірного зображення — отже, зображення було старе. Сподіваючись, що це може вказувати не лише на старість, а й на традицію сервісу, я подякував Кертісові, грюкнув дверима і провів поглядом лімузин. Він почав набирати висоту майже одразу, і за мить я загубив його задні фари серед потоків повітряного транспорту. Я зупинився перед дзеркальними дверима, і вони дещо різкувато розійшлися, пропускаючи мене.

Якщо про «Гендрікс» можна було судити з вестибюлю, то другу з моїх вимог готель неодмінно мав задовольнити. Там Кертіс міг би припаркувати три-чотири Банкрофтові лімузини бік у бік, і довкола них усе одно можна було би провести робота-прибиральника. Щодо першого я не був певен. На стінах і стелі були нерівномірно розподілені ілюмінієві кахлі, в яких явно майже скінчився період напіврозпаду, і їхнє вбоге світіння лише зганяло морок на середину приміщення. Найпотужнішим із тутешніх джерел світла була вулиця, з якої я щойно зайшов.

Вестибюль був безлюдний, але стільниця на віддаленій стіні випромінювала слабеньке блакитне світло. Я подався на нього, минаючи низькі крісла та столи з металевими краями, яких давно ніхто не торкався, і знайшов утоплений монітор, не підключений і тому запорошений сніжинками.

В одному кутку миготіла команда, записана англійською, іспанською та кандзі:

ГОВОРІТЬ.

Я роззирнувся довкола і знову поглянув на екран.

Нікого.

Я прокашлявся.

Символи розпливлись і змінилися: ОБЕРІТЬ МОВУ.

— Я шукаю номер, — спробував я, з цікавості заговоривши японською.

Екран так різко ожив, що я аж відступив на крок. На ньому з непосидючих різнокольорових фрагментів хутко зібралося засмагле азійське обличчя, під яким були темний комір і краватка. Обличчя всміхнулось і обернулося на трохи старшу білу жінку; переді мною з’явилася тридцятирічна білявка у строгому діловому костюмі. Згенерувавши мій міжособистісний ідеал, готель заразом вирішив, що я все-таки не вмію говорити японською.

— Добрий день, сер. Ласкаво просимо до готелю «Гендрікс», заснованого 2087 року і досі живого. Чим вам можна допомогти?

Я повторив своє прохання, теж перейшовши на аманглійську.

— Дякую, сер. У нас є низка номерів, і всі вони мають повноцінне підключення до інформаційних і розважальних стеків міста. Прошу вказати бажаний поверх і розмір.

— Я хотів би номер у вежі, з вікнами на захід. Найбільший, який є.

Обличчя сховалось у вставці в кутку екрана, і відобразився тривимірний кістяк будови готельного номера. Кнопка вибору спритно промиготіла по номерах і зупинилася в кутку, а тоді збільшила й повернула потрібний номер. Один бік екрана закрив стовпчик даних, відображених дрібним шрифтом.

— Номер «Сторожова Вежа», три кімнати, спальня — тринадцять цілих вісімдесят сім сотих метра на…

— Чудово, я його візьму.

Тривимірна мапа щезла, ніби начаклована фокусником, і жінка знову відобразилася на весь екран.

— Скільки ночей ви будете з нами, сер?

— Невідомо.

— Необхідний завдаток, — сором’язливо повідомив готель, — за перебування довше чотирнадцяти днів зараз слід внести завдаток у розмірі шестисот доларів ООН. У випадку відбуття до завершення чотирнадцятиденного строку частину цього завдатку буде відшкодовано.

— Добре.

— Дякую, сер, — тон її голосу змусив мене запідозрити, що клієнти, які платять, є для готелю «Гендрікс» новиною. — Як ви платитимете?

— Через слід ДНК. Перший Колоніальний банк Каліфорнії.

Почали розгортатися платіжні реквізити, і тут я відчув, як основи мого черепа торкнулося холодне кружало металу.

— Це — саме те, про що ти думаєш, — промовив спокійний голос. — Зробиш не те, що треба, — і копам тижнями доведеться зішкрібати зі стелі твою кортикальну пам’ять. Я, друже, кажу про реальну смерть. А тепер відірви руки від тулуба й підніми.

Я послухався, відчуваючи, як по моєму хребту до того місця, якого торкалося дуло пістолета, пробігає незвичний дрож. Мені вже давно не погрожували реальною смертю.

— Добре, — промовив той самий спокійний голос. — А тепер моя партнерка тебе обшукає. Дай їй це зробити, і жодних раптових рухів.

— Будь ласка, введіть свій ДНК-підпис на панелі біля цього екрана.

Готель звернувся до бази даних Першого Колоніального. Я незворушно чекав, а тим часом мене обійшла струнка жінка в чорному одязі та лижній масці й обстежила мене з голови до п’ят муркотливим сірим сканером. Пістолет біля моєї шиї жодного разу не здригнувся. Він уже не був холодний. Моя плоть підігріла його до приємнішої температури.

— Він чистий, — ще один бадьорий професійний голос. — Елементарна нейрохімія, але вона неробоча. Апаратного забезпечення немає.

— Справді? Мандруєш майже порожняком, так, Ковачу?

Моє серце випало з грудей і м’яко приземлилося десь у животі. А я сподівався, що це — звичайні місцеві злочинці.

— Я вас не знаю, — обережно промовив я й повернув голову на пару міліметрів. У мене тицьнули пістолетом, і я зупинився.

— Правильно, не знаєш. Отже, зараз ми вийдемо надвір…

— Доступ до кредиту зникне за тридцять секунд, — терпляче повідомив готель. — Будь ласка, негайно введіть свій ДНК-підпис.

— Панові Ковачу бронювання не знадобиться, — сказав чоловік позаду мене й поклав руку мені на плече. — Ходімо, Ковачу, зараз проїдемося.

— Я не можу перебрати господарські повноваження без платежу, — вимовила жінка на екрані.

Щось у тоні, яким була сказана ця фраза, спинило мене посеред повороту, і я мимоволі змусив себе різко, розкотисто кашлянути.

— Що…

Зігнувшись від сили кашлю, я підняв одну руку до рота й лизнув великий палець.

— Що ти там у біса задумав, Ковачу?

Я знову випрямився й різко витягнув руку до клавіатури біля екрана. По матово-чорному приймачу розмазалися сліди свіжої слини. Менш ніж секунду по тому мене вдарили в ліву скроню ребром мозолястої долоні, і я повалився