Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

– То ти отримала це від учителя? – я була заінтригована.

– Ні, дурненька. Слухай. Ти ж знаєш, що боші реквізували нижній і середній поверхи та кімнати навколо внутрішнього двору. Ну, знаєш, для штабу. І для своїх тренувань.

Я вже про це чула. Розташована біля центру Анже стара школа, з її просторими класами й прилеглими спортивними майданчиками, ідеально підходила для таких цілей. Кассі розповідав нам про німців на маневрах, про їхні сірі шоломи, схожі на коров’ячі голови, і про те, що дивитися нікому не дозволялося, тож віконниці в класах, які виходили на внутрішній двір, були в цей час зачинені.

– Деякі з наших підлазили й спостерігали за ними в шпарину в одній із віконниць, – продовжила Ренетт. – Та це було справді нудно. Марширують туди-сюди й щось вигукують німецькою. Не розумію, навіщо такі таємниці, – і вона невдоволено скривилася. – Та одного дня старий Каре нас упіймав. Прочитав велику нотацію Кассі, мені й… ну, ти їх не знаєш. Забрав у нас вільний час по обіді в четвер. Дав величезне додаткове завдання з латини.

Її рот скривився від злості.

– Не розумію, навіщо він вдавав із себе святого. Він же сам ішов дивитись на бошів.

Ренетт стенула плечима.

– Так чи інакше, – тихіше продовжила вона, – та одного разу нам вдалося йому помститися. Старий Каре живе в колежі, навпроти хлопчачої спальні, і Кассі якось заглянув до нього в кімнату, коли його не було. І вгадай, що він там побачив?

Я знизала плечима.

– У нього там під ліжком стояло велике радіо, такий довгохвильовий приймач… – тут Ренетт запнулась, видно було, що їй стало ніяково.

– Ну? – я втупилась поглядом у золотавий циліндрик у її пальцях, намагаючись зрозуміти зв’язок.

Вона неприємно та якось по-дорослому всміхнулася.

– Я знаю, ми не повинні спілкуватися з бошами. Але ж не можна постійно уникати людей, – зверхньо заявила вона. – Тобто ти ж бачиш їх біля воріт або в Анже, коли йдеш у кіно…

Я страшенно заздрила цьому привілею Ренетт і Кас-сі – щочетверга їм дозволяли їздити на велосипедах у місто й ходити в кіно і кафе. Я набундючилась.

– Та розповідай уже далі.

– Я розповідаю, – закопилила губу Ренетт. – Боже, Буаз, ти така нетерпляча…

Вона поправила волосся.

– Як я вже сказала, ти вимушений бачити німців у певний час. Та й не всі вони такі вже погані, – і знову ця усмішка. – Деякі з них навіть цілком хороші. Усе ж кращі, ніж старий Каре.

Я байдуже знизала плечима.

– Тож один із них і дав тобі помаду, – пробуркотіла я. Стільки галасу навколо такої дрібниці, подумала я. Дуже схоже на Ренетт – робити сенсацію з нічого.

– Ми розповіли їм, тобто натякнули одному з них про Каре і його радіо, – промовила вона. Ренетт чомусь сильно почервоніла, її щоки стали схожі на півонії. – Він дав мені цю помаду, а Кассі декілька сигарет, ну і всяке таке… – вона говорила дуже швидко, очі її блищали. – А потім Івонн Крессоне сказала, що бачила, як вони зайшли до кімнати старого Каре й винесли звідти радіо, і він сам також пішов із ними, і тепер замість латини в нас ще один урок географії з мадам Лямбер, і ніхто не знає, що сталося з Каре!

Вона подивилася просто мені у вічі. Я пам’ятаю її золотаві очі кольору гарячого цукрового сиропу під час карамелізації.

Я знову стенула плечима.

– Не думаю, що з ним щось таке сталося, – розсудливо сказала я. – Тобто не відправлять же вони таку стару людину на фронт тільки за те, що в неї є радіо.

– Ні. Звісно, ні, – її відповідь була аж занадто поспішною. – Та й зрештою, йому однаково не можна було його тримати, чи не так?

Я погодилася, що не можна. Це ж проти правил. Кому як не вчителю це знати. Ренетт роздивлялася губну помаду, любовно та пестливо граючись нею.

– Ти ж нікому не скажеш? – вона дружньо поплескала мене по руці. – Не скажеш, еге ж, Буаз?

Я одразу ж відсіла від неї, машинально потираючи руку в тому місці, до якого вона торкнулась. Я ніколи не любила всі ці ніжності.

– Ви з Кассі часто бачитеся з німцями? – спитала я.

– Іноді, – знизала вона плечима.

– Ви розповідаєте їм щось іще?

– Ні, – вона знову зачастила. – Ми просто говоримо. Слухай, Буаз, ти ж нікому не розповіси, так?

Я вишкірилася.

– Може, і не розповім. Якщо ти дещо для мене зробиш.

Вона подивилася на мене зіщуленими очима.

– Що ти маєш на увазі?

– Я хочу якось поїхати до Анже разом з тобою і Кас-сі, – хитро заявила я. – У кіно, кафе й усяке таке…

Я зробила паузу, милуючись ефектом, а вона дивилась на мене примруженими очима, що блищали, мов ножі.

– Бо інакше, – знову повела я удавано єлейним голосом, – я можу розповісти матері, що ви говорили з людьми, які вбили нашого батька. Спілкувалися з ними й шпигували на них. На ворогів Франції. Подивимося, що вона на це скаже.

Ренетт мала збентежений вигляд.

– Буаз, ти ж пообіцяла!

Я урочисто похитала головою.

– То не рахується. А це – мій обов’язок патріотки.

Я, мабуть, мала переконливий вигляд. Ренетт зблідла. Та для мене ці слова нічого не значили. Насправді я не відчувала ворожості до німців. Навіть коли я говорила собі, що вони вбили мого батька, що, можливо, чоловік, який зробив це, може бути тут, просто тут, в Анже, і мене відділяє від нього година їзди на велосипеді, а він п’є ґроплян[11] у якомусь барі й курить «Голуаз». У моїй голові цей образ був дуже яскравим, але беземоційним. Можливо, тому, що обличчя батька вже вицвіло в моїй пам’яті. Може, саме через це діти рідко втручаються в суперечки дорослих, а дорослі нечасто розуміють раптові ворожнечі, які без жодних видимих причин спалахують між дітьми. Я розмовляла з Ренетт натягнуто й несхвально, але те, чого мені насправді хотілося, не мало жодного стосунку до батька, Франції чи