Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Підіймаюся. Біля дзеркала пригальмовую. Дивлюся на себе: очі блищать, щоки налиті рум'янцем. Волосся скуйовджене, ще трохи вологе. Нічна сорочка та шорти надто короткі для зустрічі гостей. Особливо малознайомих чоловіків о першій ночі. Дурна посмішка не сходить з обличчя.

Клацаю замком, відчиняю. Матвій безцеремонно вштовхує мене назад у квартиру та зачиняє за собою двері.

— На слабо мене вирішила взяти? — гарчить. — Думала не підіймуся?

Чесно зізнатися я сподівалася, що ти піднімешся. — резонує у мені внутрішній голос. Але хіба про таке говорять уголос?

— Ти сказав, що має чого мною забивати голову. Ось я й вирішила перевірити, наскільки ти вірний своїм словам?

З ним я зовсім інша. Не контролюю поганого язика, не боюся здаватися дурною. Не боюся зачепити почуття, або якимось чином образити. Мені подобається це.

Розвертаюсь й прямую до залишених на підлозі цукерок.

— Ану йди сюди, мала!

Матвій крокує за мною і хапає за руку. Його зелені очі спочатку впиваються в моє обличчя, а потім хлопець помічає розкидані цукерки. Коситься на кухню, де бачить пляшку шампанського.

Несподівано композиція в плейлисті змінюється на повільну мелодію і мені на думку спадає погана ідея. Я тисячу років не танцювала повільний танець. Чому б не зараз? 

— Потанцюємо? — приземляю долоні на його плечі, обтягнуті сірою футболкою. Веду нас у кухню, де найгучніше звучить пісня і незграбно переступаю з ноги на ногу, змушуючи його рухатися в такт музиці. Марно. Матвій нерухомий.

— Що святкуємо? — киває на стіл, все ж таки приймаючи мої правила. Стає поблажливішим.

— Мою безнадійність.

— То він тобі так сказав?

— Це я тобі так говорю.

Чому він постійно посилається до Єфима? Невже він думає, що я не маю своєї голови на плечах?

Між нами пристойна відстань, легко могла б поміститися ще одна пара, але варто Матвієві опустити руки мені на стегна і смикнути на себе, як я відразу врізаюся в його груди. Чоловічі пальці повзуть туди, де оголена шкіра не захищена тонкою тканиною піжами та пірнають під сорочку, ніжно погладжуючи хребці.

— Хочеш почути мою версію?

Задираю голову. Так близько він здається ще вищим, ніж насправді.

Я не хочу чути його версію, адже тиждень тому він уже намагався її озвучити. Сенс вловила. Не думаю, що його думка за сім днів перейшла на мій бік.

— Пам'ятаєш, ти казав: якщо мені не буде з ким поговорити — звати тебе? Давай, поговоримо?

Тривожним дзвіночкам складно пробитися через мій затуманений алкоголем мозок, але все одно страх виринає на поверхню. Я стою непристойно близько до чужого чоловіка. Його запах б'є мені в ніс. Ні. Матвій дуже приємно пахне, але по-іншому.

По-чужому. Це насторожує.

Тому, я не повинна натякати йому на симпатію, яка, безумовно є. І якої, безумовно, тут не повинно бути.

Я не маю вестись на його провокаційні теми, тому з'їжджаю на нейтральну тему.

Матвій шумно видихає і його долоні відчутно сповзають із талії до моїх стегон.

— Давай, поговоримо, тільки я не перестану тебе торкатися. Щоб ти не мала рожевих надій, я прямо відповім: ти мене зовсім не цікавиш у ролі друга.

— Значить, — чіпляюся за тему, від якої маю триматися якомога далі. — Ти не маєш серйозних стосунків?

— Віддаю перевагу стосункам на одну ніч.

— О, — театрально закочую очі, — тоді це точно не до мене. — Я хочу сім'ю. Дітей… потім.

— Яка сім'я у двадцять років? Не здивуюся, якщо твій Єфим — це перші серйозні стосунки.

— А скільки тобі років, Матвію?

— Двадцять вісім.

— І ти ніколи не хотів сім'ї?

— Не знайшлася та, хто б змогла викликати подібні відчуття. Я не можу зрозуміти, як твій гусачок міг викликати в тебе ці відчуття?

— Досить! Ми говоримо про нас!

Злюсь. Чи можна хоча б зараз втекти від думок про Єфима, хоч на одну ніч?

Матвій допитливо дивиться на мене і я розумію, що зморозила дурість. Яке «про нас»?

— Я мала на увазі, про тебе та про мене окремо! — Злякано додаю. Намагаюся вислизнути з його рук, але не вдається. Матвій утримує мене відтісняючи до столу.

— "Нас"! Звучить перспективно.

Його руки знову поновлюють рух, акуратно досліджують нову «територію». Міліметр за міліметр, боячись злякати. Зчитують.

Очі почорніли. Зіниця розпливлася, витіснивши зелену райдужку.

— Ми просто танцюємо, — хапаюся за стільницю, впиваючись нігтями. А краще б вп'ялася в його плечі. Це відштовхнуло б його від мене. Але його погляд так заворожує. Гіпнотизує... на мене ніхто в житті так не дивився. Він дивиться на мене так, що земля йде з-під ніг.

Боюся припускати думку, що він так дивився на кожну дівчину «на одну ніч». Дідька лисого! Я взагалі про це думати не мушу!

— Танцюємо і розмовляємо, — усміхається, прибираючи пасмо, що впало на обличчя. — Є інші пропозиції?

Дверний дзвінок, подібний до найпотужнішого мідного гонгу, ударяє по барабанних перетинках так, що я за секунду приходжу до тями.

Я нікого не чекаю. Це може бути лише одна людина. Єфим.

— Я відкрию! — слова Матвія вдаряють ще дужче.

— Ні! — сіпаюся. Перелякано дивлюся на нього. — Ти, що з глузду з'їхав? Ні в якому разі!

— А що накажеш робити, — іронічно посміхається, — лізти під стіл чи в шафу? А може, у вікно? Щоб напевно!

Ідіот! Мені зовсім не смішно!

— Нічого! Просто стій на місці.

У голові коїться дурдом. Руки тремтять. Схоже, трясе мене всю. Кваплюсь до спальні за халатом, а от назад уже не поспішаю. Іду на ногах, що не гнуться, попутно намагаючись знайти потрібні слова.

Ще один дзвінок як контрольний у голову. Надія, що несподіваний гість піде, лопається як мильна бульбашка. Він усе ще там, за дверима. Чекає коли я відкрию.