Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Можливість побути із Мирославом Богдану випала у четвер.

До того часу він попрощався з більшою частиною аргументів, чому не варто чіплятися до хлопця, і сконцентрувався на палкому бажанні з ним переспати. Час від часу Богдан все ще сильно дивувався думкам, начебто вони належали комусь іншому. Тобто, він справді збирався вплутатися в таке? Стати ходячим кліше, політиком, що спав з помічником? Поставити під загрозу свою кар'єру? Що ж. Лібідо давалося взнаки, і Богдан знаходив контраргументи на користь можливого короткого службового роману.

Він студент та зацікавлений в успішному проходженні практики по програмі «Стажер для мера», щоб отримати рекомендації.

Можна сказати, Богдан мав спосіб контролювати Мирослава.

Далі. Його помічник прямо заявив, що він гей, і він, очевидно, зацікавився Богданом, тобто був зовсім не проти підставити свої прекрасні рот і задок. Мерію Мирослав покине, житиме десь там студентським життям та освоюватиме ядерну фізику. Він не чіплятиметься з проханнями дати йому посаду в мерії. По всьому виходило, що Мирослав — майже ідеальний варіант для такого, як Богдан, а кілька місяців доступу до молодого і привабливого тіла знизять його потяг до сексу, звільнять більше місця в голові для, власне, роботи. Трясця тобі, класний він придумав план.

На четвер Богдан запланував перший етап зваблення. Перший та майже непомітний.

Він хотів взяти з собою Мирослава на фуршет, присвячений благодійному конкурсу краси, щоб поспілкуватися з ним неформально, подивитися, як далеко вони зайдуть після того, як Богдан запропонує Мирослава підвезти. І через ці майбутні плани Богдан весь час випадав з реальності, ніби повернувся в юність, де майбутній секс ставав головною подією всього тижня.

— Можна до вас? — постукав і відчинив двері Мирослав.

— Привіт, проходь.

Богдан закрив документ, в який марно вчитувався останні п'ятнадцять хвилин, і підвівся.

— Сьогодні увечері у нас культурна програма, Мирославе. Любиш конкурси краси?

— Ніколи на них не бував, — скривився той.

Богдан не сумнівався, що конкурс краси — останнє місце, де Мирослав хотів би бути присутнім.

Він не здавався тусовщиком чи мажором, і не був шанувальником жіночої краси, як встиг дізнатися Богдан.

Взявши картонний пакет із блискучими літерами на боці, Богдан поставив його на стіл перед Мирославом, а сам став поруч, притулившись стегном до стільниці. Подивившись на пакет, а потім на мера, Мирослав завмер, напевно не наважуючись поставити питання, що крутилося у нього на язику. Небалакучий попався помічник. Тоді Богдан попросив його зазирнути всередину. Для Мирослава він вибрав досить елегантний і дорогий чорний костюм, щоправда, відносно розміру до останнього сумнівався, ось і хотів запропонувати стажеру приміряти його — щоб був час на заміну.

— Ого, — округлив очі Мирослав. Він витяг штани і так і застиг з ними в руках. — Це для мене?

— Так, як я й сказав, ми ввечері йдемо на прийом. У таких місцях є дрес-код, а якщо вже ти будеш зі мною…

— Я з вами?

— Будемо займатися розвитком соціального іміджу, розповімо ЗМІ про програму, про тебе, всього такого… Талановитого.

— Це обов'язково?

— Перестань, нічого від тебе не вимагатимуть, а в такому костюмі будеш зіркою вечора навіть мовчки, — посміхнувся Богдан.

Мирослав, наче дослідник, розклав на столі штани, піджак, а сорочку залишив на дні.

— Не знаю, що сказати, — ніяково переступив з ноги на ногу Мирослав. — Ви витратили на мене гроші…

— Бо захотілося.

— Навіть не знаю, — повторив він.

Богдан зробив крок до нього.

— Давай розберемося з розміром, зможеш приміряти це все зараз? Я маю невелику службову кімнату, де ти…

— Чому не тут? — Мирослав схопився і одразу скинув куртку, потім стягнув через голову об'ємний светр

Залишився в одній білій майці.

Богдан трохи розгубився, розриваючись між обов’язком сказати Мирославу, щоб негайно припинив «стриптиз» у кабінеті, куди будь-якої миті можуть увійти люди і поставити крапку на його кар'єрі, — і бажанням і далі споглядати це напівоголене тіло.

Те, що він вже встиг помітити, було дуже перспективним.

Бліда шкіра, тонка талія, а шия з ключицями, м-м-м, як тут утриматися?

— Подивись, що там з сорочкою, в пакеті залишилася, — видавив із себе Богдан і пішов зачиняти двері.

Він клацнув замком і ще п'ять секунд стояв спиною до Мирослава, збираючи думки в купу. Йому однаково хотілося і не хотілося спостерігати за своїм стажером, за черговою провокацією хлопчини, який знав, чого він хотів, і вперто, наче танк, йшов до мети.

Цією метою був Богдан.

Він відчув поколювання в пальцях.

— Наче підходить, — почувся голос Мирослава.

— Радий це чути.

Мирослав зосереджено застібав ґудзики, стоячи посеред кабінету в шкарпетках, штанів на ньому вже не було.