Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Голод. Хіть. Бажання.

Ось, що Мирослав бачив у очах Богдана під час своєї маленької театральної вистави.

Він повільно розправив на собі сорочку, витяг руки в сторони, оглянувши довжину рукавів, правого, потім лівого.

Він повернувся боком і нейтральним тоном поцікавився у Богдана:

— Ззаду теж нормально?

Озирнувшись через плече, Мирослав упіймав погляд Богдана на своїх стегнах. Мирослава кинуло в жар від одного усвідомлення, що Богдан уважно розглядав його тіло, блукав по ньому своїми очима, залишаючи відбитки інтересу, наче аморфні повітряні поцілунки.

— Розмір підходящий, — спокійно сказав Богдан.

Він підпирав двері, як сторож, одну руку засунув до кишені, в другій тримав телефон.

Мирослав нахилився, щоб натягнути штанину на праву ногу. Він вдав, ніби ледве тримав рівновагу, стоячи на одній п’яті. І все це заради того, або Богдан міг сповна насолодитися видом. Мирослав знав, як на його тіло реагували деякі чоловіки. Їм подобалися його ноги, стегна, сідниці, туго обтягнуті білизною. Один чоловік зізнався, що фанатів від його кісточок на ногах…

— Маєш звичку роздягатися перед випадковими людьми?

— А якщо вони мені подобаються? — знизав плечима Мирослав. Він ще тоді, в автомобілі, розкрив карти і тепер не бачив сенсу обходитися натяками. — І звісно, якщо цим людям подобаюсь я.

— Навіть так?

Розсміявшись, Богдан зробив кілька кроків.

Мирослав ледве приховував збудження, втративши інтерес до всього, що було навколо, невідривно вдивляючись в обличчя мера. Мабуть, той умів приховувати емоції, бо Мирослав більше не помічав у ньому вогню, що прослизнув у погляді за кілька хвилин. Але Мирослав і не думав, що Богдан завалить його прямо в кабінеті і відтрахає на столі, своїм перевдяганням він збирався підштовхнути Богдана в правильному напрямку, дати їхнім відносинам новий імпульс, зробити анонс. Надто довго вже вони тупцювали на місці.

— Думаєш, ти мені подобаєшся?

— Я навіть у цьому впевнений, — підняв підборіддя Мирослав.

І потім, раптом, Богдан витяг руку і схопив його за петельку на штанах, притягуючи до себе.

Близькість Богдана – на щастя, між ними хоча б залишався одяг — обпалила Мирослава. Серце збилося з ритму, а легеням перестало вистачали повітря. Він кліпнув кілька разів і втупився в очі Богдану, чекаючи наступного кроку. Він і раніше розглядав найменші риси його красивого обличчя на фотографіях, збільшуючи їх у десять разів, але, перебуваючи на відстані поцілунку, який майже висів між ними, божеволів. Від напруги у Мирослава ледь не закрутилася голова. Скільки вони простояли в обіймах?

Час для Мирослава зупинився. І сам того не помітивши, він почав збуджуватись. Внизу все затверділо і майже встало. Богдан, який притискався до нього стегнами, одразу це відчув. Але його вистачило тільки на криву усмішку. Мирослав уже й сам розлютився на свою реакцію. Він хотів більшого, заслуговував на більше…

— Який ти швидкий хлопчик, думаєш про щось непристойне? — Богдан погладив Мирослава по щоці.

— А ви?

Рука Богдана пройшлася по його підборіддю, ковзнула по шиї і… Зникла. Закінчилося все так само швидко, як і почалося.

Наче хтось вимкнув лампочку.

Богдан відсторонився.

Ідучи до столу, він кинув Мирославу:

— Одягайся, мій кабінет — не найкраще місце для стриптизу.

— А яке підходить?

— Я не сказав, що потрібне місце для нас є взагалі, — Богдан спокійно сів за стіл. – Костюм забирай із собою, конкурс краси розпочнеться о шостій вечора, нам треба бути на місці десь о п'ятій тридцять. Ти зможеш під'їхати до мерії?

«Ну тебе на хрін», — подумав роздратований Мирослав.

Він неакуратно стягнув із себе сорочку, ледь не вирвавши один ґудзик, так само вчинив і зі штанами… Нехай він і не розраховував на секс, але й зневагу терпіти не збирався. Богдан хотів його, Мирослав не сумнівався, що хотів, він бачив на власні очі. Навіщо Богдан вдавав, що між ними не літали іскри? Політик, трясця.

— Мирославе, заїхати за тобою чи сам?

Схиливши голову, Богдан відірвався від паперів.

Він мовчки спостерігав секунд тридцять за тим, як Мирослав складав у пакет зім'ятий одяг, натягував на ноги свої джинси. Накинувши на плечі куртку, Мир відчув себе трохи спокійніше.

— Ну не поводься як дитина, якій не дали солодкого.

Мирослав уже не сумнівався, що Богдан отримував задоволення від цієї довбаної гри. Гаразд, сьогодні він виграв.

— Як вам буде завгодно, але на свій сраний конкурс краси їдьте самі. До завтра, — вперше за останні п’ятнадцять хвилин у кабінеті мера Мирослав дозволив собі усмішку у відповідь. Це була усмішка, до країв наповнена сарказмом і злістю. Що ж.

Нехай Богдан Олександрович, якщо Мирослав йому хоча б трохи цікавий, робить наступний крок сам.