Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Повертаюся назад з точнісінько такою ж обережністю, з якою я поверталася, коли за спиною був вовк. Так і є. Незворушно притулившись плечем до стовбура сусіднього дерева, стоїть ярл Інгвар власною величною персоною, і крутить в руках довгий ніж, який начебто, називають саксом. Гарна зброя, таку тільки знать носить.

Очі світловолосого варвара палають холодною люттю, а ще прихованою цікавістю. Він проходиться допитливим поглядом по моїй фігурі, зупинившись на грудях. Спалахую немов те багаття, і сама опускаю очі, тільки зараз згадавши, що я зняла обмотку з грудей. Але широке і балахонисте вбрання ченців настільки немає форми, що приховує повністю вигини мого тіла. Так що ж його там так зацікавило? Або він вже встиг мене обмацати. Від подібних думок стає жарко, а рум’янець вже не те, що щоки заливає, а всю мене з голови до п'ят. Соромно ж як!

Знову піднімаю голову, але Інгвар більше не дивиться туди, тепер його уважний погляд прикутий до мого обличчя. І мені здається, немов він може читати мої думки.

- Ну, чого мовчиш? - криво посміхається вікінг. - Пам'ятається, раніше ти за словом в кишеню не ліз.

Похмуро дивлюся на нього. Так здогадався чи ні? Якщо здогадався, то чому звертається до мене, як до чоловіка?

- Думаю - хрипко відповідаю. Навіть і не підозрювала, що хвороба настільки змінить мій голос. Але тепер він звучить більш чоловічим. Шкода, що не надовго.

Вікінг насуплює брови, схиляє голову набік, ніби прислухаючись до чогось, і ховає ніж за пояс.

- Думаєш? Думати треба було раніше ... - через хвилину відповідає він і підходить ближче.

Мимоволі відступаю на крок, ще на один, поки не починаю відчувати жар багаття.

- Що ти зі мною зробиш? - зривається з моїх вуст, перш ніж я встигаю збагнути, що вже це питання, принаймні, в такому тоні, варто було б притримати.

- Знову зуби відростив, щеня? - хмикає Інгвар. - Поки не знаю. Може, висічу, може, мізинець відріжу, або прив'яжу тебе тут, в лісі, на радість лісовому звіру. Що тобі більше до душі?

- Нічого! - знову вякаю, перш ніж встигаю подумати.

Але вікінг, у відповідь тільки наказує, скрипнувши зубами:

- Сідай та їж!

В руки мені пхають лозинку з м'ясом, і я з тихим стогоном насолоди вгризаюся зубами в найбільший шматок, навіть не звертаючи уваги на те, який він гарячий. Звичайно ж, відразу обпікаюся, та так, що на очі навертаються сльози, і надалі їм акуратніше, дуючи на шматок кожен раз, перед тим як вкусити.

- Швидше давай! - квапить мене Інгвар. - Нам вже час вирушати назад.

Після цих слів апетит пропадає геть, а в скронях починає болісно стукати. Приклавши долоню до чола, знову починаю відчувати, як піднімається жар.

- Я пити хочу, - тихо кажу, в надії, що мені дозволять спуститися до струмка. Проте варвар знехотя простягає невеликий міх. Прикладаюся губами до шийки і роблю великий ковток, але ледь стримуюся, щоб не виплюнути рідину. У ньому виявляється не вода, а ель.

Повертаю посудину господареві і качаю головою.

- Можна мені води.

- Немає у мене води, - фиркає вікінг.

- Я можу до струмка спуститися, - дивлюся з надією на Інгвара. До води мені потрібно не тільки для того, щоб втамувати спрагу. Я повинна в найкоротший термін придумати, як запобігти лихоманці, а то, не приведи господи, мій загарбник подумає, що у мене чорна падучка, та й прикінчить тут на місці, щоб далі заразу не несла. Звідки йому знати про відмінності в цих хворобах.

- Ти, замірок, де ріс? - підозріло мружиться варвар. - Під спідницею у мамки. Не знаєш, хіба, що не можна пити таку воду? Живіт почне боліти, так і померти можна.

- Знаю, але цей безпечний. Я вже пив з нього... - вперто дивлюся на чоловіка, подумки благаючи мене відпустити.

- Гаразд, ходімо тоді…

- Ходімо? - голос від подиву прорізається, і стає несподівано високим.

– А ти як думав - я тебе відпущу, а ти знову накиваєш п’ятами, – підозріло кидає мені вікінг, а я ледь утримуюся від розчарованого стогону. Ну і як мені тепер бути?

З зітханням піднімаюся на ноги, притримуючись рукою за стовбур дерева. Голова починає крутитися, і в тілі з'являється ломота. Ласкаво просимо лихоманко. Давно не бачилися. Змушую себе не надто стукати зубами від тремтіння, поки ми спускаємося, а потім жадібно припадаю до струмка, примудрившись непомітно для вікінга змочити прохолодною водою палаючий лоб.

- Як тебе звати, хробак? - раптом запитує чоловік.

- Гве ... Гевін ... - розгубившись, мало не видаю своє справжнє ім'я. Добре хоч швидко міркую, і підбираю дуже схоже за звучанням, але чоловіче.

- Ворушися Гевіне, та швидше! Я хочу сьогодні пройти не менше п'ятнадцяти миль.

Піднімаюся з колін, зціпивши зуби, і крокую до свого загарбника.

- Ти мене не покарав... - дивлюся спідлоба, чекаючи гіршого.

– Покараю. В таборі. Як і інших, які тобі допомагали ... тобі не сподобається, повір.

В горлі застряє колючий клубок, який ніяк не виходить ковтнути. Що ця тварина зробила з добрими ченцями? Чудовисько! Монстр!

Відкриваю рот, щоб сказати все, що я про нього думаю, але не встигаю і, похитнувшись, падаю йому на руки.

- Гарм тебе роздери! Замірок?! - чую крізь гул приголомшений голос Інгвара.