Читати книгу - "Доктор Фаустус"

походженням, довготелесий чоловік, що розмовляв досить розумно, хоч і гримів на цілу кімнату. Запрошений був, звичайно, й організатор концерту, диригент Захер, а також доктор Андрее, постійний диригент філармонії, і чудовий музичний критик «Нової цюріхської газети» доктор Шу — всі зі своїми дамами. З другого кінця столу між Адріаном і Швердтфегером сиділа, бадьоро провадячи розмову, пані Райф, а праворуч і ліворуч від них — молода, чи, краще сказати, ще молода дівчина, яка, проте, вже працювала за фахом, мадмуазель Годо, французька швейцарка, та її тітка, така добродушна, що майже здавалася росіянкою, літня дама з вусиками, яку Марі (так звалася мадмуазель Годо) величала «тітонькою» або «тітонькою Ізабо» і яка, видно з усього, жила з небогою в ролі її компаньйонки, повірниці й економки.

Я, мабуть, повинен намалювати портрет цієї дівчини, бо трохи згодом не раз із добрих міркувань пильно, допитливо приглядався до неї. Якщо колись буває, що, говорячи про людину, не можна обійтися без слова «симпатична», то це саме той випадок. Уся вона, від голови до п'ят, кожною своєю рисочкою, кожним словом, кожною усмішкою, кожним проявом свого єства цілком відповідала спокійному, негучному, естетично-моральному значенню цього слова. Почну з того, що в неї були найкращі в світі чорні очі — чорні, як гагат, як смола, як спіла ожина, не дуже великі, але з відкритим і в своїй темноті ясним, чистим поглядом, під тонкими бровами, правильний обрис яких не мав нічого спільного з косметикою, так само, як і помірна червінь ніжних уст. У зовнішньому вигляді цієї дівчини не було нічого штучного, підведеного, підмальованого. Приємна природність і доцільність, з якою її темно-каштанові коси, полишаючи вуха відкритими, були зачесані з тендітних скронь назад і зібрані на потилиці у важкий вузол, прозирала і в її руках — тямущих, гарних руках, не таких уже й маленьких, але делікатних і тонкокостих, біля зап'ястків скромно обтягнених манжетами білої шовкової блузки. Так само скромно гладенький комірець облягав шию, що витикалася з нього, струнка і кругла, як колона, справді немов вирізьблена, увінчана чарівно загостреним овалом обличчя кольору слонової кістки, з тендітним, гарної форми носиком, що особливо впадав в око своїми тремтливими, ледь заокругленими ніздрями. Вона рідко всміхалася, а ще рідше сміялась, але як це траплялося, на її чистих, немов прозорих, скронях щоразу зворушливо проступали жилки, а губи відтуляли рядок білих, блискучих, рівних зубів.

Зрозуміло, що я старанно й любовно відтворюю образ жінки, з якою Адріан короткий час хотів одружитися. Я також уперше вгледів Марі в тій білій святковій блузці, що гарно і, звичайно, не зовсім випадково відтінювала її темні очі, брови й коси, але потім переважно бачив її в простому буденному чи дорожному вбранні з темної шотландської вовни, з лакованим паском і перламутровими ґудзиками, яке, мабуть, ще більше личило їй, — а часом і в робочому халаті до колін, одягненому поверх нього, в якому вона орудувала чорними й кольоровими олівцями біля креслярської дошки. Бо Марі була художницею — про це Адріанові наперед повідомила пані Райф, — робила для малих паризьких оперних та опереткових театрів, таких, як «Gai te Lyrique»[575] чи старовинний «Theatre du Trianon»[576], ескізи костюмів, декорацій та мізансцен, за якими потім працювали кравці й декоратори. Такий був фах цієї дівчини родом з Ніона на Женевському озері, що жила зі своєю тіткою Ізабо в маленькому помешканні на Іль-де-Парі. Але слава про її працьовитість, винахідливість, глибоке знання історії костюма й тонкий смак поширювалася все далі, і Марі не тільки прибула до Цюріха у своїх фахових справах, а й за вечерею розповіла своєму сусідові праворуч, що через кілька тижнів поїде до Мюнхена, щоб віддати тамтешньому театрові ескізи для вистави сучасної стилізованої комедії.

Адріан ділив свою увагу між нею і господинею дому, а стомлений, проте щасливий Руді, що сидів напроти, розважав добродушну «тітоньку», яка аж плакала зі сміху й раз по раз нахиляла через стіл до небоги мокре обличчя, щоб, захлинаючись, переповісти їй найкращі, на її думку, жарти свого сусіда. Марі привітно кивала тітці головою, явно рада, що тій так весело, і погляд її вдячно, схвально зупинявся на тому, хто веселив стару даму і, видно, хотів, щоб їй ще не раз кортіло переповісти його жарти. Адріанові, у відповідь на його запитання, Годо розповідала про свою працю в Парижі, про нові спектаклі французького балету й опери, про які він мало що знав, про твори Пуленка, Оріка й Ріеті[577]. Вони жваво розмовляли про «Дафніса і Хлою»[578] Равеля й «Jeux»[579] Дебюссі, про музику Скарлатті[580] й «Веселих жінок» Гольдоні, про «Таємний шлюб» Чімарози[581] й «Погане виховання» Шабріє. До кількох із цих вистав Марі робила ескізи й тепер накреслила олівцем на меню декотрі зі своїх сценічних розв'язань. Саула Фітельберга вона добре знала — ще б пак! На згадку про нього зуби її блиснули у веселій усмішці, а на скронях зворушливо проступили жилки. Вона вільно розмовляла німецькою мовою, з легеньким, приємним чужинецьким акцентом; голос у неї був теплого, чарівного тембру, співучий голос, безперечно, добрий «матеріал», — скажу точніше: за своєю тональністю і забарвленням він не тільки нагадував голос Ельсбет Леверкюн, а часом справді здавалося, що це говорить Адріанова мати, а не Марі.

Коли товариство складається десь із п'ятнадцяти осіб, як це, то воно, вставши з-за столу, звичайно розбивається на групи й розмовляє вже з іншими людьми. Після вечері Адріан навряд чи перекинувся хоча б словом із Марі Годо. Панове Захер, Андрее і Шу, а також Жанетта Шойрль втягли його в довгу розмову про новини музичного життя Цюріха й Мюнхена, а тим часом паризькі дами з оперними співаками, господарями і Швердтфегером сиділи біля столу, заставленого коштовною севрською порцеляною, і вражено дивилися, як старий пан Райф пив чашку за чашкою міцну каву, по-швейцарському грунтовно пояснивши, що йому порадив так лікар для зміцнення серця і проти безсоння. Троє гостей, що зупинилися в Райфів, випровадивши решту, відразу розійшлися по своїх кімнатах. Мадмуазель Годо з тіткою мала ще кілька днів прожити в Цюріху, в готелі «Eden au Lac»[582]. Коли Швердтфегер, що другого ранку повертався з Адріаном до Мюнхена, прощаючись з дамами, дуже жваво висловив надію знов зустрітися там із ними, Марі хвильку почекала, поки почула те саме й від Адріана, і аж тоді привітно дала згоду.

Минули вже перші місяці 1925 року, коли я прочитав