Читати книгу - "Вибрані твори"

— І щоб потім губ-губ кричав? — згадав подільську примовку про гриби.

— Не кричатимете. Дівчата мої почали у листі пекти гриби, а потім, дивіться, така догадка їм прийшла…

— Яка? — одночасово запитали Іван Васильович і Марко Григорович.

— Пізньої осені згромадити і спалити листя. Скільки тоді попелу в нас буде, та й шкідників поменшає.

— З-під самого носа перехопили ідею. Формені непосиди, — похитав головою Марко Григорович.

— Молодці ваші дівчата, Марто Сафронівно, — прямує до гомінкої бригади Кошовий. — Цю думку треба в широкий світ пустити.

— Прямо з-під самого носа вихопили ініціативу, — ніяк не може заспокоїтися пасічник. — Більше думати почали люди про колгосп.

— І щоразу про нове думають.

Марко Григорович допитливо поглянув на Івана Васильовича. Але той рівно закінчує думку:

— Це тому, що колгоспне життя уже твердо увійшло в наш побут.

Сонце сідає в пурпурові хвилі дібров; долини дихнули туманом, засміялися сині дороги, кличучи колгоспників у село.

Пізнім смерком повертається додому Олександр Петрович Підіпригора. Усе його тіло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Він таки засіяв раніше строку усю осичину, і значимість зробленого діла хороше вляглася в його душі.

На подвір'і стоїть безтарка, наповнена яблуками.

— Олександру Петровичу, привезли вам трудодні! — гукає чубатий їздовий. — Багата осінь прийшла в цьому році.

— Самі зробили її багатою, — статечно відповідає Олександр Петрович, — постаралися і зробили.

Розвантаживши безтарку, він тихо входить у хату. З кімнати чути дзвінкий голос його мізинчика Ліди, учениці сьомого класу. Батько спочатку з приємністю дослухається до бігу слів, а потім починає все більше хмуритися. «Що вона таке страшне читає?» — уже сердиться Олександр Петрович.

«Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь нього видко обом — і Андрієві, і Маланці — як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…»

Олександр Петрович більше не може витримати.

— Лідо, ти що це читаєш мені?

— Книгу.

— Сам знаю, що книгу. А що це за книга?

— Хрестоматія. Урок по ній задали.

— Як урок!? — обурюється батько.

— Просто урок. Напам'ять треба вивчити.

— І навіть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? І що це за осінь така… неправильна?

— Дореволюційна, — сміється Ліда.

— Дореволюційна. Так би ти й зразу сказала. Тоді все правильно, — заспокоюється Олександр Петрович і трохи ніяковіє, що не знав такої книги. — А про нашу колгоспну осінь ви вчили урок?

— Ні.

— То вже зовсім погано, — хитає головою батько. — Ти перекажи вчительці, щоб сперва про нашу осінь уроки вивчали. Дореволюційна й почекати може.

— Учителька нам сказала, щоб ми самі склали твір про осінь.

— От і напиши толково.

Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освітлені місяцем пишні червоні жоржини. По шляху поспішають у вінках ясного світла машини, вулицями ще поскрипують наповнені яблуками безтарки, а з усіх кінців села розтікаються свіжі, соковиті голоси:

До комунізму ясних літ

Високий гордий наш політ.

До батька підбігає Ліда, він пригортає її міцною рукою,! так вони стоять обоє в прозорому сяйві, неначе вилиті з бронзи. Біля них, розсипаючи сміх, легкими і радісними кроками проходить молодь вечірньої школи. У їхніх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надії. Якими огнями горять їхні розумні очі, якою любов'ю переповнено їхні безкраї серця!

— Комсомольці йдуть, — тихо шепче Ліда і поправляє на грудях піонерську краватку.

— Комсомольці, їх по ході пізнаєш. Як весна прямують… Ось про яку осінь пиши, дочко.

Місяць підіймається вище. Все меншає тіней. Червоні жоржини сильніше мерехтять росами. Чіткішають далі і співи.

Осінь.

Золота осінь.

КНИГА ДРУГА

ВЕЛИКІ ПЕРЕЛОГИ

Частина перша

І

Під іскристим півднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високі жита, що вже заквітували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох боків списами остюків, перегойдує на тонких білих ниточках жовто-зеленаві палички квіту.

Не жалкуючи, що відмовився поїхати на прогулянку до городищанських лісів, Дмитро увійшов у голубі жита, і вони прикрили його прогрітими хвилями Навіть не ворухнеться біля кореня вузлувате, світліше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється ниві, то темніючи, то просвітлюючись. Які неповторні шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими і м'якими крилами і до самого обрію летить, то враз відкинеться назад, стихне, як пісня.

Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечінь, мов читає живу карту ланів; у плюскіт стебла непомітно вплітаються голоси його великої рідні, і кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзів, що, мов казку, підводили до сонця народне добро.

Ні, таки справді щось казкове було в широкому привіллі, по вінця сповненому надійними хвилями, видимими течіями вітру, бризками проміння і тим хвилюючим співом жайворонка, коли здається, що він сіє і сіє червоні зерна пшениці на невидимі чутливі струни.

— Любуєшся, Дмитре?

На стежці несподівано виростає Варивон з Василиною. Буйні жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихітним пилком, і тому зараз янтарні очі Варивона виділяються не так різко.

— Любуюся, — признався Дмитро.

— І є чим… — набігла якась думка, і Варивон замислився. Мерехтлива сітка проміння, пробиваючись між колоссям, коливалася на його широкому обличчі.

— Ти про що?

Вийшли на горбок. Тут поле закипіло справжнім морем, поміж нестихаючими хвилями заворушилися нові темніші плеса, побігли з долинки в долинку, обсіваючи їх колисковим співом.

— Ось про що, Дмитре: хорошими були наші поля в минулому році. Діди — інспектори якості — ходили і сивими головами похитували: «Ніколи зроду-віку не було такого врожаю». І правду казали. А в цьому році знову повторюється та сама картина — ходять діди ланами, ще сивішими головами похитують: «Ніколи так нива не родила». І знов правду говорять.

— Треба, щоб на той рік ще від сивіших дідів почули такі ж розмови, — натискує Дмитро на останні слова.

— Вірно, Дмитре, — зрозумів його Варивон з півслова, — людина старшає, а діла її наче молодшими стають. Сьогодні на партзборах знаєш на що Кушнір зобиджався?.. Ніяк, значить, сторожів не може втримати. Призначили були діда Іванишина, так він ледве костуром підлогу в кабінеті голови не пробив: «Ти, Степане Михайловичу, насмішки видумав з моєї старості строїти? Не ті ще, можна сказати, мої літа, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене і на свіже діло годиться, не запліснявіло. Так що обтирати плечима стіни зерносховищ і не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався». Ну й посміялись ми з цієї «консервативної» роботи, а Кушнір гнівається і