Читати книгу - "Вершник без голови"

І все ж таки та сутичка мало не коштувала мені життя. Я втратив багато крові й зовсім знемігся. Ще трохи — і хижаки здолали б мене, але все вирішив несподіваний щасливий випадок. Та мені хочеться думати, що то був не випадок, а воля самого провидіння,

Молодий ірландець змовкає і звертає очі до неба. Якусь хвилину він стоїть, немовби полинувши думкою кудись далеко.

Урочиста тиша навколо свідчить про те, що й глядачі шанують таке щире почуття. Здається, воно зворушило навіть найзашкарубліші душі.

— Мене врятував мій вірний чотириногий товариш, собака Тара, — розповідає далі підсудний. — Він блукав околицею і, мабуть, шукав мене, хоч я чув і інше пояснення його втечі з дому, якого не стану переказувати, щоб не затримувати вашої уваги. Так чи так, а собака знайшов мене, і нагодився саме вчасно. Коли він з'явився, койоти кинулись урозтіч і я був врятований із страшної небезпеки, — можна сказати, з пазурів смерті.

Після того я знову заснув чи, може, знепритомнів, не знаю. А коли отямився, то вже зміг обміркувати своє становище. Я знав, що собака напевне прибіг від моєї хатини, яка була десь за кілька миль. Його ще напередодні забрав туди з селища мій слуга Фелім. Та й сам Фелім мав бути вдома, і я надумав послати йому звістку про себе, яку міг однести собака. Я написав кілька слів на візитній картці, що випадково виявилась у мене в кишені. Хоч мій слуга неписьменний, я сподівався, що він упізнає мою картку і знайде когось, хто зможе прочитати йому написане, тим більше, що писав я кров'ю.

Загорнувши картку в клаптик оленячої шкіри, щоб було надійніше, я прив'язав той пакуночок Тарі на шию. Але собака не хотів залишати мене, і я насилу прогнав його від себе. Нарешті він побіг геть, — як я сподівався, додому. І справді, чотириногий листоноша таки приніс мою записку Фелімові, але дізнався я про це тільки вчора.

Невдовзі по тому, як собака залишив мене, я знову заснув, а прокинувшись, побачив неподалік нового ворога, куди страшнішого за койотів. То був ягуар. Але чи довго тривала та сутичка і як вона закінчилася, я сказати не можу. Нехай вам розповість про неї мій хоробрий рятівник Зеб Стамп. Сподіваюся, він скоро повернеться й пояснить і це, і ще багато чого, так само незрозумілого мені, як і вам. А я після того вже нічого не пам'ятаю, крім химерних привидь та болісних кошмарів, що лише вряди-годи змінювалися втішними, просто-таки неземними видіннями. Тільки позавчора я прийшов до тями й дізнався, що мене кинуто до в'язниці й звинувачено в убивстві… Панове присяжні, я сказав усе.

«Якщо це й неправда, то добре придумано»,[79] - міркують собі й суддя, і присяжні, й глядачі, вислухавши розповідь підсудного, — може, й не достоту цими ж таки крилатими словами, проте маючи на думці всі як один те саме.

Багато хто вважає почуте зізнання цілком правдивим і навіть думки не припускає, що то вигадка. Надто нехитра й доладна вся ця історія, щоб її можна було вигадати, та ще й людині, чия свідомість ще день чи два тому була потьмарена гарячкою. Годі й повірити, що підсудний висмоктав її з пальця. Так вважає більшість людей, що слухали його. І хоч яка проста була розповідь молодого ірландця, проте вона переконала людей у його безневинності куди краще, ніж це могли б зробити найкрасномовніші докази оборонця.

Та поки що це тільки власна версія підсудного. Потрібні ще інші свідчення, які б підтвердили його непричетність до злочину.

Де ж свідок, від якого так багато залежатиме? Де Зеб Стамп?

Кількасот пар очей нетерпляче вдивляються у прерію. Кількасот душ палають бажанням скоріш побачити старого мисливця — з Кассієм Колхауном чи без нього, з вершником без голови чи без нього. Останній уже перестав бути незбагненною загадкою — тепер усі знають, що то звичайне собі людське тіло.

Марно було б запевняти цих людей, що воно не могло зберегтися так довго. Жителі південно-західного Теха-су, суміжного з Льяно-Естакадо, де бере початок бистра Леона і з сотні прозорих потічків утворюється Ріо-де-Нуесес, вони знають, що в тих краях смерть далеко не завжди тягне за собою тілесний розклад: убитий і покинутий у прерії олень чи випадково загиблий дикий кінь, якщо їх одразу не зжеруть хижаки, через деякий час немовби кидають виклик законові тління й зубам койотів, а непохований і неприкритий труп людини всього за два дні набуває прикмет і властивостей нововидобутої на світ єгипетської мумії.

Не багато знайдеться тут таких, що не були б знайомі з цією особливістю клімату Техасу чи, власне, тієї його частини, яка лежить поблизу Східної Сьєрра-Мадре, а надто між відрогів Льяно-Естакадо. І якби сюди, до великого дуба, привезли вершника без голови, ніхто б не здивувався, не побачивши на мертвому тілі Генрі Пойндекстера майже ніяких ознак розкладу. А коли хтось і не дуже вірить щойно почутій історії, то аж ніяк не з цього погляду, і нетерпеливляться вони зовсім не тому, що їм потрібні якісь підтвердження саме цієї обставини.

Причина загального нетерпіння інша — це спершу невиразна підозра, яка виникла ще на початку суду й щодалі міцніла, аж поки стала трохи не певністю. Тим-то майже всі присутні — і чоловіки, й жінки — так напружено чекають на свідка, чия розповідь має або повернути підсудному волю, або приректи його на страту.

З такою думкою вони стоять і пильно вдивляються в обрій, туди, де сапфірова синь неба зливається зі смарагдовою зеленню прерії.

Розділ XCV

ОСТАННІЙ СВІДОК

Це напружене чекання серед урочистої тиші триває вже цілих десять хвилин. Лише час від часу чути поодиноке слово чи. вигук, коли комусь ввижається вдалині якась цятка. Тоді по натовпу перебігає схвильований гомін, і всі зводяться навшпиньки, щоб краще бачити.

Уже тричі то була фальшива тривога. Людям ось-ось урветься терпець, і в цю мить лунає ще один вигук, голосніший і впевненіший.

Цього разу помилки немає. На обрії з'являються темні цятки, які швидко збільшуються, набирають обрисів і наближаються. Нарешті з марева, що стоїть над розпеченою сонцем прерією, виринають три