Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Де князь? — гриміли вони на Ярославовім дворі.

— Князя сюди!

— Хліба!

— Мняса!

Кричко був коло самих сіней. Хотів першим говорити з князем. Зустріли його любов'ю, то як міг забути про киян, про цілий город? Хто забуває про Київ, той втрачає Київ. Ємець, спираючись на свого важезного списа, був ніби потвердження слів Кричкових. Звідки взявся тут Іваниця, ніхто б не міг сказати. Але був, стояв, мовчав, бо мовчала Ойка, яку вперше побачив відтоді, як ховала вона їх з Дулібом. Дівчина не питала про Дуліба, він сам не рвався до розповіді. Бо, видно, й сама знала. Та й хто не знав про лікаря? Везе десь ромейську принцесу для Долгорукого. А чи довезе?

— Князя!

— Де князь?

І князь вийшов у відкриті всім поглядам сіни. Старий, нікчемний, з заслиненою бородою, з засльозеними очима, перелякано-добрий, але безсилий. Не той князь. Не Довга Рука. В'ячеслав, про якого чули, якого любили за добрість, не знаючи однак, бачити не дуже й хотіли. Сьогодні то й геть не хотіли.

— Юрія!

— Довгу Руку!

— Нашого князя!

— Великого! В'ячеслав ворушив губами, щось казав. Ніхто не чув.

Не слухали. Не хотіли слухати. Потрібен був Долгорукий, а його не було.

Гриміло, ревло, телесувалося. Князь В'ячеслав пішов з сіней — того ніхто й не зауважив. Ждали Долгорукого. Хтось приніс чутку, ніби князя немає в Києві. Сидить чи то на Краснім дворі, а чи на острові посеред Дніпра.

— Однаково!

— Ждатимемо!

— Помремо тут, а діждемося!

— Князя нам!

— Довгу Руку!

В'ячеслав ще зранку, як почалася крикнява коло Софії, послав гінців до Юрія. Передавав: „Не нагодував, брате, киян. Колотяться. Казав тобі: відступися від города. Я добрий. Я втихомирю бунтівливих“. Долгорукий з усміхом вислухав братове послання. Охнув, чим же той нагодує такий город? Добрістю?

— Вацьо! — гукнув. — Чоботи! І хай сідлають коней!

Взяв молодшу дружину, поскакав чимдуж до мосту.

Виставлену Мостовиком охорону змели, мов солому. Де ж хліб? Де товари? Пролопотіли по мосту, в шаленому перестуку копит увірвалися в Мостище, далі за вали, на князівську дорогу в заліські землі. Обабіч дороги, поміж дубами, коло соснових борків, на галявинах стояли порозпрягані вози. Возовики сиділи коло вогнищ, хто спав, хто тинявся туди та сюди.

— Стоїте чого! — закричав до них Юрій.

— А не пускають.

— Через міст не перепускають.

— Велено ждати.

— Ким велено?

— Князем Довгою Рукою.

— Я князь! Я Довга Рука! Запрягати! І в Київ! На Поділ і на Гору! Ну ж бо!

Не заспокоївся, поки не відправив останній віз. Розставив дружину на мосту, аби не сталюся перешкод. Хотів ударити на двір Мостовика, розгромити, спалити, пустити за вітром! Прокляте боярське насіння! Махнув рукою. Помсти не буде! Зібрав дружину.

— На Остер! До Городка! Вацьо мало не заплакав:

— Князю! Полишаєш Київ?

— А що скажу киянам? Що повинно бути ще гірше, перш ніж стане трохи ліпше? Кияни занадто нетерплячі.

— Дозволь, князю, розповім притчу про воза? — звернувся до Юрія Громило, який за звичаєм тримався поблизу князя, готовий допомогти йому чи захистити.

— Забув, що не за учтою ми? — осміхнувся Долгорукий. — Та однаково. Говори.

— Найдивніше у возові те, що передні колеса ніколи не можуть утекти від задніх, а задні не можуть наздогнати передніх. Сьому дивувався ще премудрий Соломок. Ось і думаю: чи не подивувався ти, дивлячись на вози, аж так, що й Київ намірився полишити?

— Сам же колись не радив мені йти на Київ?

— Тоді видавалося мені, що вчиниш зло для Суздальської землі. Тепер бачу: ще більше зло виникне, коли покинеш Київ.

— Для володаря добро й зло в значенні буденнім не важать аніскільки. Може, хочу покарати киян за невдячність? Хай зостануться з своїми боярами — чи ті їм запоможуть.

— Відаєш гаразд, що ліпше мати горобця з князевих рук, ніж бараняче плече з рук злого боярина. І ліпше пити воду в домі князевім, ніж мед у боярина.

— Од сього дня не маю князівства лиш у Києві, бо князівство моє — повсюди. Від сеї хвилі не належу сам собі, але належить мені ціла земля. Бути кимось означає не бути всіма іншими. Коли ти князь, то ти — не народ. Тож ліпше, може, й зовсім не бути князем, бо лиш у такий спосіб станеш усіма.

Долгорукий замовк, і дружинники його мовчали, бо й що б дали слова? А князь їхав і думав уже вкотре за своє довге життя про нелегке становище чоловіка, піднесеного над усіма. Всі ждуть дій і вирішень від нього. А йому звідки чекати порад і підтримки? Як і де народжуються задуми великі, високі, рішучі, зухвалі, відчайдушні? І як відрізнити велике від смішного, корисне від безглуздого?

Хто ж то знає?

Що вище становище в людини, то менше свободи у виборі вчинків. Юрій утікав з Києва, бо не міг піддаватися гніву й роздратуванню. На невдячність відповість гордістю.

А в Київ уже дійшли товари суздальські. Випереджаючи їх, прикотилася вість на Ярославів двір, юрмовище відразу розпалося, люд розбігся, всі почувалися ніяково, соромно було дивитися один одному в вічі, не хотілося бачити і князя В'ячеслава, який знов вийшов у відкриті сіни вже не простим собі князем вишгородським, а може, й великим київським. І дружина його, хоч незначна й малосильна, теж звідкись зродилася і ставала на дворі, мовби зготовляючись захищати свого князя, хоч на нього ніхто й не нападав. Ніхто не помітив, як виплуталося з-поміж дружини В'ячеславової двоє оружних, що мали на собі суздальський обладунок: щити з готовим до пострибу лютим звіром, взятим у золотий кожушок, суздальські шоломи, мечі. Де взялися, як опинилися серед дружини — ніхто б не міг сказати. Пішли собі через двір, один невеличкий, опецькуватий, якийсь ніби метушливий, хоч і не занадто, другий — мов довбешка весь: голова — довбешкою, руки — довбешки, і ноги — довбешки, і по землі не ступав, а бив у неї: бух! бух! Малий вів високого, знав діло, був обережний, але впертий. Вів свого спільника звивисто, хитро, на перший погляд безцільно, та згодом виявилося: вибрав з-поміж усіх, хто був на Ярославовім дворі, найбеззахиснішого. Був ним сліпий Ємець, якого вела Ойка. Ємця на віче не кликали — його послав туди Войтишич. „Піди, будь воно прокляте, покричи там за