Читати книгу - "Смерть у Києві"

Однак у такому городі, як Київ, непоміченого не може бути нічого. Чиїсь очі стежили за тими двома, хтось квапився й собі за сліпим Ємцем та його донькою, попервах ховаючись лише від Ойки, а тоді, запідозривши лихе, — так само й від тих двох.

Іваниця. Про таке йому й не мріялося ніколи! Захистити Ойку! Вберегти! Відбити! Суздальці чи самі дияволи — чи не однаково! Він упевнився в лихих намірах тих двох і, вже не ховаючись, зірвався до бігу. Ті не озиралися. Чули — хтось біжить, але не зважали. Ойка теж почула і глянула назад. Німий крик промайнув їй у очах і вмер навіки. Бо тої самої миті опецькуватий ударив мечем Ємця, а високий потяв Ойку. Тоді обидва скочили навстріч Іваниці, ще той і меча не видобув, ударили його з двох боків, пронизали на смерть і зникли.

А на мощеній дерев'яними кругляками боярській вулиці лишилося троє вбитих. В це б ніхто не повірив. І ті, мертві, здавалося, так само не вірили.

Ємець лежав, не випускаючи з рук списа. Ось жив чоловік і вмер. Був і нема. Ходив, простягаючи поперед себе руки, ніби спирався на повітря, доторкуючись до простору, обмацуючи цілий світ, а надбігла хижа сила, вдарила по тих простягнених руках — і покотився, і впав, і не підведеться більше.

Мав у собі страшну силу, сліпу силу, дику и безглузду, не знав пощади відтоді, як йому безжально випечено очі але сила та не згодилася, бо сліпа й безпорадна, а знайшлася хижа, видюча, злобива, вдарила — і відразу на смерть. Безпричинно, безглуздо, випадково, нікчемно. Один помах меча — і чоловіка нема. Мовби й не було ніколи. Чи доведеш світові, що був, що жив, страждав і простягав до того світу довірливо й непевно руки.

А Ойка! Дівчина з очима, в яких цілі оберемки чортів. Що від неї? Хіба що лиш босий слід на примерзлій трав! над Почайною. Та слід той умер разом з Іваницею ось тут нині. Ще лишилося її незабутнє тепло в руці Дулібовій, та де він?

Ті ж двоє, в суздальському обладунку, проскочили далі повз боярські двори, вслизнули в двір Петрилів, велися там, мов свої. Подалися до окремої хижі, аж тут перепинив їх голос восьминників, аж обидва підскочили з перестраху: голос є — Петрила нема.

— Куди? — засичав голос.

— Вже! — видихнув коротко й з полегкістю опецькуватий.

— Кого, де, коли?

– Ємця з тою. І ще якогось. Оце.

— Баранюки! Казано, зрання!

— Не вийшло!

— Кіз вам доїти! Нащо придасться тепер? Чи хто бачив?

— Ніхто? А як знатимуть, що вбили суздальці? Казано як?

— Не вийшло, боярине!

— Голови повідриваю!

— Тоді з князем вийшло, тепер ні, Люд одурілий з голоду, а за Довгу Руку тягне.

— Згиньте з-перед очей! — загримів Петрило.

— Та де ж твої очі? — дурнувато спитав довбешка.

— Покажу вам! Обом покажу!

Та Петрилові підручні вже знали: з великої хмари — дрібний дощ. Грозиться — страху не май. Довбешка сказав похмуро:

— Ніж ото кричати, подбай, аби прибрали… там. Бо сам кажеш: тепер на суздальців не подумають, а подумають на тебе.

Петрило не витерпів: вискочив із свого схову, пінячись, пхав убивців до їхньої хижі, постогнував од безсилої розсатанілості:

— Казано, звершити зрання, перед усіма… Показати всьому Києву… Суздальці вбивають!.. Суздальці, лоби ваші дерев'яні!..

Послав слуг, аби мерщій прибрали вбитих, занесли в двір до Войтишича, сам побіг до старого воєводи, плакав, каявся, бив себе в груди, рвав на собі волосся.

— Не вийшло! Не доглядів! Не подбав! Моя вина, воєводо!

— А будь воно все прокляте! — прокректав Войтишич. — Вмовкни й забудь. Уночі звези все те з мого двору, будь воно…

— Куди ж?

— Сам відати мусиш. Під дерева до святого Феодора. Скажи Ананії, та й зробіть. Були люди — і нема. Нема — то й не треба, будь воно все прокляте!

Похмурий віз поночі заїхав у браму монастиря святого Феодора, і десь під темними деревами закопано тіла Ойки, Іваниці та Ємця, закопано без сліз, без молитви, без зітхання, в катівському поквапі закидано груддям, — сховала в собі київська земля ще три смерті, безпричинні й невідомщені.

Тої самої ночі похмура вість прийшла в Київ: Долгорукий поїхав і не вернеться. Розгнівався на киян чи злякався киян? Погордував чи роздратувався? Відступився перед Ізяславом чи перед своїм старим братом?

Хоч як там було — В'ячеслав ще до світанку став великим князем київським.

Чи ж надовго?

На ранок В'ячеслав приймав на Ярославовім дворі

київське боярство.

Спорохнявілі від літ, набундючені від багатства, їхали до нового великого князя, покидаючи надійний захисток своїх неприступних дворів, ще й не вірячи до кінця, що Долгорукого справді нема, що втік у Остерський Городець, налякавшись чи то Ізяславових погроз, чи ревища чорного люду, а чи їхньої мовчазної сили.

Войтишич був перший у В'ячеслава. Літами перевищував усіх, навіть старого князя, значливістю ніхто з ним змагатися не міг, поводженню з вищими особистостями міг навчити будь-кого.

— Князеньку мій дорогий!

Обіймалися з В'ячеславом хрест-на-хрест, цілувалися довго, старанно, з смаком, мізинцями змахували зрадливі сльози, що так і рвалися викотитися з старечих очей.

— Плачуть наші очі, князю, будь воно прокляте!

— Плачуть, воєводо.

— Коли й сміятися буде чоловік? Вчора суздальці сміялися — ми плакали, сьогодні й суздальців нема, а ми й знов сльози ллємо, будь воно прокляте! А й чому б воно, князю дорогий? Бо ось ти великий князь по нашій волі, Довга Рука втік і не вернеться, а суздальці ще сидять у городі. Мав би ти послати киян та погромити їхні двори, будь воно прокляте! А де дружина сидить, то позамикати та попекти, як кабанів. Отець твій, Мономах, умів те робити.

— Господь з тобою! — злякано замахав на Войтишича князь В'ячеслав. — Насильства не допущу ніколи!

— Та чи то насильство? Право наше! — Ні над ким не допущу.

— Отець твій Мономах допускав. Жидовинів з Києва повиганяв.

— Я ж нікого не дам у кривду. Як і брат мій Юрій.

— Тоді й тебе проженем, князю, будь воно прокляте! Чого не казали в очі Долгорукому, те вільно говорили

В'ячеславу. Бо що то за князь? Ні сили, ні значення!

Гінці боярські вже мчали десь побіля Пирогова, за Стугну, до чорних клобуків, до