Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Це ти…?

І мусив зупинитися. Але постать, що там сиділа, не витикаючись із тіней, хоч би зворухнулася.

Я ще раз глибоко вдихнув і мовив:

— Я тут.

Та постать випросталася. Голова й обличчя виринули на непевне світіння міста.

Востаннє я глибоко вдихнув і тихо покликав:

— Рой?

На мене подивилося Чудовисько — довершена копія того Монстра, що допіру, лише кілька хвилин тому, безсило розплився у сповідальні.

Та жахлива гримаса мов спаралізувала мене, ті страхітливі, несамовиті очі заморозили мою кров. Моторошна рана рота розкрилася, ковзнула вшир і прохрипіла єдине слово:

— Тааааккк…

— Усе вже скінчилося, — повідомив я уривчастим голосом. — Боже мій! Рою! Спустімось краще вниз!

Чудовисько кивнуло. Правиця його піднялася й почала скубати себе за обличчя, зриваючи з нього весь той віск, грим, усю ту машкару жаху та приголомшеного зачудування. Пальцями, нігтями, неначе кігтями, здирав він із себе те кошмарне поличчя. Й ось із тієї різниці-бійні виринуло добре мені знайоме обличчя давнього шкільного товариша.

— А що, схожий я був на нього? — поцікавився Рой.

— На Бога, Рою! — сльози затуманювали мені зір, тож я ледве міг його якось роздивитись. — Так!

— Атож, — буркнув Рой. — Воно й мені щось таке подумалось.

— Господи, Рою! — видихнув я. — Здери з себе оте есе! Бо маю таке жахливе відчуття, ніби, як не здереш усього того, воно неодмінно приросте, і я вже ніколи не побачу тебе справжнього!

Роєва правиця імпульсивно сіпнулася догори, щоб оддерти ту гидотну накладну щоку.

— Сміхота! — прошепотів він. — Але і в мене таке саме відчуття.

— І як це ти дійшов до такої ідеї, щоб приліпити собі потворне обличчя?

— Дві сповіді? Ти вже ж вислухав одну. То й ще одну хочеш? — Так.

— То ти що, священиком зробився?

— Якесь таке почуття ніби виробляється у мене. А ти що, бажаєш, аби я тебе відлучив?

— Від чого?

— Від нашої дружби?

Його очі хутко шаснули на мене.

— Ти ж цього не хотів би!

— Але міг би.

— Друзі не шантажують друзів дружбою.

— Тим більше підстав для розмови. Розповідай.

Рой, усе ще не здерши зі себе й половини машкари, розпочав, дуже тихо, свою розповідь.

— Це все звірята мої накоїли. Ніхто ж бо й ніколи не чіпав моїх дорогесеньких, любих тварючок. Їм я віддав своє життя, уявляючи та виліплюючи їх. Вони були сама довершеність. А я був їхній Бог. Бо що ще я мав? Чи ж я хоч коли призначив побачення дівчині, найкращій гімнастці класу, душі товариства? Чи ж мав я хоч якихось жінок за всі ці роки? Чорта з два. Я і в ліжко лягав зі своїми бронтозаврами. Цілими ночами літав із моїми птеродактилями. Тож уяви собі, як я почувся, коли хтось понищив моїх невинняток, зруйнував мій світ, повбивав моїх предковічних коханчиків. Я не просто ошалів. То був напад психічної хвороби.

Рой помовчав мить. А тоді, все ще не розлучившись із залишками тієї моторошної плоті, повів далі:

— Хай йому абищо! Усе було так просто. Придумалося воно мені все жужмом, і то з самого початку. Чи не того самого вечора, коли я шугнув слідом за Чудовиськом на цвинтар? Я просто залюбився у того клятого Монстра. Тільки боявся, коли б ти не зіпсував мені цієї потіхи. Потіхи?! А через неї пішли з життя люди! Отож коли я побачив, як він забіг до своєї власної могили, а назад не повернувся, я свідомо не розповів тобі цього. Знав: ти спробуєш мене відмовити, а я ж мав отримати оте обличчя, Господи Боже мій, оту велику страхітливу машкару, для нашого епічного шедевру! Тож я й зачаївся зі своєю пасткою і зліпив те глиняне погруддя. Що потім? Тебе мало не вигнали. А мене? Геть із павільйону! А потім! Динозаврики мої почавлені, міста — розтоптані, а моє скульптурне зображення гидесного Чудовиська розбите молотком на шматки. І обернувся я берсерком.[60] Але швидко до мене дійшло: був лиш один чоловік, який міг усе це знищити. Ані Менні, ані будь-хто інший, кого ми знали. Тільки воно — саме Чудовисько! Той тип із «Браун-Дербі». Але звідкіля б він довідався про глиняний бюст моєї роботи? Хтось сказав йому? Ні! Думкою перенісся я в ту ніч, коли гайнув слідом за ним на цвинтар, що за студією. Господи, та ж саме так воно й мало бути! Спочатку зайти до склепу, а далі якось попід муром і вигулькнути в студії темненької ночі, а вже там, звісно, він і побачив мою глиняну копію його обличчя та й вибухнув гнівом…

І саме тоді, Христом-Богом присягаюсь, я й виробив цілий жмут шалених задумів. Я знав: якщо Чудовисько спопаде мене, то так на місці і вб’є. Ну, то я сам себе «вбив»! І збив його з мого сліду. Я знав: як буду гадано мертвий, то зможу зайнятися розшуками, знайти Чудовисько й помститися йому! Тож я й повісився — у вигляді власної копії. Ти натрапив на неї. Потім її знайшли вони й спалили. І тієї ж ночі я подався через мур. Ти вже знаєш, що я там виявив. Я взявся за двері склепу, а вони й незамкнені, то я увійшов, потрапив до тунелю й поприслухався у Менніному офісі! Я був приголомшений! Так там усе чудово було влаштовано. І Чудовисько непомітно керувало студією. Отож не було потреби вбивати його, сучого сина, а тільки вичекати й перехопити його владу. Не вбити Чудовиська, а стати Чудовиськом, жити життям Чудовиська! І тоді, о Боже, покерувати двадцятьма сімома, двадцятьма вісьмома країнами, цілим світом! А потім, у належний час, вийти на світ Божий, мов знову народитися, розповісти щось про блукання в стані амнезії чи ще яку бувальщину для дурнів заплішених, уже й не знаю, що саме, але я щось та придумав би. А тим часом я укмітив, що Чудовисько швидко підупадає. Видно було це неозброєним оком. Гинуло просто на ногах. Я ховався, та спостерігав, та дослухався, а тоді й напав на нього там, де фільмові склепіння під студією, на півдорозі до могил. Що то грим! Коли він уздрів мене, як я стою там, під тими склепіннями, то, клятий, був такий ошелешений, що я зумів збити його з ніг і замкнути у підземеллях. А тоді подався випробувати оту давню силу — силу мого голосу з-за скла. Я ж бо чув, як Чудовисько розмовляло в «Браун-Дербі» та вийшовши з ресторану, а тоді й ще