Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Що ж?

— Я з’ясував, що мені подобається мати владу над іншими.

— Що?!

— Владу. Я полюбив. Біржовики, керівники великих корпорацій… — мені сподобалася вся та дурня. Неймовірно! Я впивався владою! Мені так сподобалося керувати студією, ухвалювати рішення — і все те без нарад колективу. Усе через дзеркала, тіні, відлунки… Поставити всі ті фільми, що мали бути зняті ще багато років тому, але так і не були поставлені! Перебудувати й самого себе, свій власний всесвіт! Винаходити заново! Відродити моїх друзів, моїх звірят. Змусити студію платити готівкою, а також — кров’ю і плоттю, життями! Вирахувати, хто несе найбільшу відповідальність за змарноване моє життя, і тоді, тоді, одного по одному, перечавити тих нікчемних неуків, змести когорти невігласів, посіпак і кривляк. То колись студія погейкувала на мене, а тепер я її поганяю: гей-гей! Боже, що й дивувати, чому Луїс Б. Майєр був нестерпний, а брати Ворнери вечорами уводили собі в вени попіл із вирізаних частин фільмів. Поки ти не покерував чимсь таким надзвичайним, як студія, ти не годен знати, що таке влада. Так ти стаєш володарем не тільки над містом, країною, а й над цілим світом — світом, що поза оцим світом. Скажеш: рухатися повільно! І люди біжать-біжать, і ніяк нікуди не добіжать. Скажеш: ану швидко! І вже люди перескакують через Гімалаї, лопотять крильми у своїх могилах. І все тому, що ти починав сцени, поганяв акторів, сказав, де почати, вгадав кінцівки. Щойно я за це взявся, як призвичаївся вилазити щовечора на Нотр-Дам, аби посміятися з отих селюків, попринижувати отих гігантських воляк, що скривдили моїх друзяк і знищили гіроскоп, який завжди обертався у мене в грудях. Але тепер той гіроскоп завертівся знову й шалено перехнябився, відхилившись від своєї осі. Ти тільки подивись, що я натворив: чи не все перевернув догори дриґом. Чудовисько розпочало, а я докінчив. Хоч і знав: як не зупинюсь, то мене на візку одвезуть до молочарні скажених корів, аби надоїти з мене параної. Оце, а ще вмирання Чудовиська, його благання відпустити його на останню прощу до священика з дзвонами, та свічками, та сповідями, та: прощенням. Тож довелося віддати студію йому назад, аби він зміг передати її тобі.

Рой наостанок уповільнив свою мову, облизав жахливі накладні губи й замовк.

— Є одна річ, кілька речей, досі не з’ясованих, — мовив я.

— Назви їх.

— Скількох людей убив Арбутнот за ці останні кілька днів? І скількох убив… — тут я мусив зупинитися, бо не зміг вимовити останнє слово.

Рой сформулював це за мене:

— Скількох замучив Рой Гольдстром, Чудовисько Номер Два?

Я кивнув.

— Не я вбив Кларенса, якщо тебе це непокоїть.

— Хвала Богові.

Я проковтнув давучий клубок і нарешті все-таки запитав:

— А в який момент… о Боже… коли…?

— Коли що?

— О котрій годині… котрого дня… перестав Арбутнот… а ти перехопив керівництво?

Тепер настала черга Роєві, за тим своїм убитим обличчям, ковтати свій давучий клубок.

— Він, звісно, зупинився на Кларенсові. Того дня, у тих катакомбах, я чув голоси з переговорних систем, на кожному підземному перехресті. Голоси в самих тунелях. Тим чи іншим способом, то підіймаючи слухавки, то ховаючись і пильнуючи, я йшов за тінями, часом відступаючи назад, а йшли ж вони, щоб когось похоронити. Я знав, що Кларенса мають поховати за п’ять хвилин по тому, як Чудовисько сплюндрувало його помешкання. Я бачив і чув, із певної відстані, як док Філіпс швидкував тунелями, доправляючи Кларенса до якогось загубленого склепу. А ще я усвідомлював тоді: вони незабаром переконаються, що я насправді лишився живий, якщо вже досі цього не запідозрили. Хотів би я знати, чи вони хоч раз перевірили крематорій і, якщо так, то чи знайшли — не справжні мої кісточки, а того фальшивого кістяка? І наступний момент: ти! Ти знав Кларенса. Вони могли побачити тебе чи біля його оселі, а чи біля мого помешкання. Якби вони ще й це взяли до уваги, то поховали б тебе живцем. Отож, як бачиш, я мусив перебрати владу. Я мав зробитися Чудовиськом.

І не тільки це. Я зачинив студію, аби випробувати цю владу, щоб переконатися, чи підскакуватимуть вони від мого голосу, чи виконуватимуть усе, що я скажу. В міру того, як порожніла студія, ставало легше усувати негідників, брати моїх потенційних убивць під контроль.

— Станіслав Ґрок? — запитав я.

— Ґрок…? Авжеж. Він перший втягнув нас у все це. Для початку запросив мене на роботу, бо я вмів одсвіжувати тварючок, достоту як він сам цяцькував старого небіжчика Леніна. Можливо, ще й шепнув Арбутнотові, щоб узяли ще й тебе. А тоді виготовив оте тіло, що було виперте на мур, аби налякати і студійців, і самого Арбутнота. Потім запросив нас до «Браун-Дербі», аби ми побачили те одкровення — Бестію. А тоді, коли я виліпив із глини Чудовисько й усіх ним перелякав, Ґрок потрусив їх, щоб сипонули йому грошви.

— То це ти вбив Ґрока?

— Не зовсім так. Я влаштував так, щоб його арештували біля воріт. Коли ж його привели до Менніного офісу й лишили там самого, а дзеркало крутнулось, і Ґрок побачив там мене, то підскочив і впав мертвий. А зараз ти мене ще й про дока Філіпса спитай.

— Док Філіпс?

— Зрештою, то ж саме він знищив моє так зване «тіло», чи не так? Він зі своїми чистильниками-прибиральниками. Я здибався з ним у Нотр-Дамі. Він навіть не спробував утекти. Я потягнув його нагору, із дзвонами. Хотів тільки налякати. Висадити якнайвище й трясти, аж поки і в нього, як у Ґрока, зупиниться серце. Вбивство, але ж ненавмисне. Одначе ж він, поки я його підіймав, заплутався, запанікував та й, виходить, сам повісився. Чи ж я це скоїв? Чи я в цьому винен?

«Так!» — подумав я. А тоді: «Ні».

— А І.Х.? — запитав я. І затамував віддих.

— Ні-ні. Він виліз на хрест дві ночі тому, і його рани просто не закрилися. Життя його витекло із зап’ясть. Він помер на хресті, бідолашний чоловік, сердешний п’яний старий І.Х. Хай Бог упокоїть його. Я знайшов його й надав належне місце вічного спочинку.

— А де ж вони всі покояться?