Читати книгу - "Свобода"

— Ти щойно сказав мені, що запчастин цілі купи. А я тобі кажу — надсилай! Чого саме я не зрозумів?

— Я маю на увазі, що тобі доведеться знайти когось, хто б перекупив мою долю. Я більше не хочу брати в цьому участь.

— Джоуї, друже мій, послухай. Ти підписав контракт. І зараз зовсім не передостання можливість здійснити найголовнішу відправку, це остання можливість, розумієш? Ти зараз не можеш передумати. Якщо не хочеш втратити все, що вже встиг викласти з власної кишені. На даний момент у мене навіть немає готівки, аби перекупити твою долю, бо армія ще не заплатила мені за запчастини, адже твій польський вантаж виявився занадто легким. Спробуй подивитися на ситуацію з мого боку, гаразд?

— Але товар у Парагваї такий жахливий, що вони навряд чи взагалі погодяться приймати його.

— Залиш це мені. Я знаю людей з «Ел-бі-ай», що працюють тут. Я все прокручу. Ти просто маєш надіслати мені тридцять тонн, а потім можеш повертатися до читання поезії, чи що ти там робиш.

— Але звідки мені знати, що ти справді зможеш усе Влаштувати?

— Нехай у мене голова болить, гаразд? Ти підписав контракт зі мною, і я тобі кажу: просто надішли мені Потрібну вагу, і тоді отримаєш гроші.

Джоуї не знав, що гірше: острах перед тим, що Кенні йому бреше, і тому він втратить не лише ті гроші, які вже вклав у справу, але й також величезні додаткові внески, що чекають на нього попереду, — чи думка про те, що Кенні каже правду, і «Ел-бі-ай» має намір викласти майже вісімсот п’ятдесят кілобаксів за майже нікчемні запчастини. Він не бачив іншого виходу, окрім як піти через голову Кенні та зв’язатися безпосередньо з «Ел-бі-ай». Таке рішення потягло за собою цілий ранок, витрачений на сидіння за телефоном, розмовляючи з різними робітниками в штаб-квартирі «Ел-бі-ай», що знаходилась у Далласі, поки його, нарешті, не зв’язали з потрібним йому віце-президентом. І цій людині Джоуї виклав проблему якомога простішою мовою.

— Для цієї вантажівки не існує хороших запчастин, Кенні Бартлз не хоче купувати мою долю, а я не хочу надсилати вам погані запчастини.

— Бартлз погоджується взяти у вас те, що є? — спитав у нього віце-президент.

— Так. Але вони нікуди не годяться.

— Це не ваш клопіт. Коли Бартлз їх прийме, ви зіскочите з гачка. Пропоную вам організувати відправку негайно.

— Схоже, ви мене недочули, — наполягав Джоуї. — Я казав, що такі запчастини вам не потрібні.

Віце-президент десь із хвилину перетравлював цю заяву, а потім відповів:

— У майбутньому ми не матимемо жодних справ із Кенні Бартлзом. Ситуація з «А10» нам зовсім не подобається. Але все це не ваш клопіт. Вам слід докласти всіх зусиль, аби не отримати позов до суду за невиконання зобов’язань за контрактом.

— Від кого — від Кенні?

— Це просто припущення. Цього ніколи не станеться, якщо ви відправите йому запчастини. Просто ніколи не забувайте: війна не ідеальна, і світ не ідеальний також.

І Джоуї спробував це запам’ятати. Спробував запам’ятати: найгірше, що може трапитися у цьому найменш ідеальному зі світів, це що всі «А10» разом зламаються і потребуватимуть заміни кращими вантажівками, які прибудуть трохи згодом, і що перемога в Іраку затримається на дуже малий час, і американським платникам податків доведеться витратити кілька мільйонів доларів на нього, і Кенні Бартлза, і Армандо да Роса, і злодіїв у Лодзі. Переповнений такою самою рішучістю, з якою він копирсався у власному лайні, він полетів до Парагваю, найняв експедитора, особисто наглянув за завантаженням тридцяти двох тонн запчастин у контейнери і випив п’ять пляшок вина за п’ять ночей, які йому довелося чекати, доки «Логістіка інтернасьйональ», використовуючи навантажувач із вилочним захватом, перенесе їх на старенький військово-транспортний літак С-130 і доки він, разом зі своїм вантажем, не вилетить до пункту призначення; але у цій конкретній купі лайна жодної золотої обручки так і не з’явилось. Повернувшись до Вашингтона, він продовжив пити, а коли Конні, нарешті, приїхала до нього разом із трьома валізами й оселилася в його квартирі, він не кинув пиячити і через це погано спав; а коли з Кіркука йому подзвонив Кенні й повідомив, що вже перевів на його рахунок вісімсот п’ятдесят кілобаксів, Джоуї так погано почувався вночі, що не витримав і подзвонив Джонатану і зізнався у тому, що накоїв.

— Друже, це погано, — сказав йому Джонатан.

— А то я не знаю!

— Можна лише сподіватися на те, що тебе не спіймають. До мене доходить багато чуток про ті контракти на вісімнадцять мільярдів, які вони витратили у листопаді. Я не здивуюсь, коли Конгрес організує спеціальне слухання з цього питання.

— Але кому можна про це розповісти? Мені навіть гроші не потрібні, лише та сума, яку я винен Конні та банку.

— Дуже шляхетно з твого боку..

— Я не міг надурити Конні на таку суму. Ти ж знаєш, я дійшов до кінця лише з цієї причини. Але я тут подумав, чи не міг би ти повідомити комусь у «Вашингтон пост» про те, що відбувається. Ну, нібито ти дізнався про це від анонімного джерела?

— Коли ти хочеш залишитися анонімом, то нічого не вийде. А коли не хочеш, то ти розумієш, кого по стінці розмажуть?

— Але ж саме я розкрив можновладцям очі!

— Варто тобі торкнутися їхніх очей, як Кенні тебе розмаже. «Ел-бі-ай» тебе розмаже. В їхньому бюджеті знищення таких-от «розкривачів» іде окремим рядком. З тебе вийде ідеальний цап-відбувайло. Студент коледжу з гарненьким личком у ролі торговця іржавими запчастинами для вантажівок? «Вашингтон пост» проковтне цю історію одним ковтком! Не те щоб докори сумління не робили тобі честь... Але я наполегливо раджу тобі залишатися німим як риба.

Конні знайшла роботу в агенції з тимчасового працевлаштування, поки вони чекали, коли відмиються брудні вісімсот п’ятдесят тисяч доларів. Джоуї вбивав час за телевізором і відеоіграми і намаганням навчитися вести домашнє господарство: складати меню та ходити за продуктами, але його виснажував найпростіший похід до найближчого супермаркету. Депресія, яка роками переслідувала жінок з його оточення, схоже, нарешті визначила свою головну здобич і встромила в нього зуби. Єдине, що він неодмінно мав зробити (і цілком усвідомлював це), а саме — розповісти батькам, що