Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Зульбахер підвівся.

– Я піду, – сказав він, – спитаю про священика.

– Де? – поцікавився Лєбенталь.

– Та будь-де. У канцелярії, у вартових…

– Не будь дурним. Тут нема священика. У СС цього не терплять. Ти опинишся в бункері.

– Це нічого.

Лєбенталь витріщився на Зульбахера, а тоді сказав:

– Берґере, 509, ви це чули?

Зульбахерове обличчя зблідло. Щелепи випирали. Він дивився в нікуди.

– Це нічого не дасть, – заговорив Берґер до нього. – Це заборонено. Серед в’язнів ми не знаємо жодного священика. Думаєш, якби тут такий був, ми б його вже не привели?

– Я йду, – відповів Зульбахер.

– Самогубство! – Лєбенталь вчепився собі у волосся. – Та ще й заради антисеміта!

У Зульбахера заходили жовна.

– Задля антисеміта.

– Мешуґґе![20] Ще один мешуґґе!

– Добре, мешуґґе, я йду.

– Бухере, Берґере, Розене, – спокійно мовив 509.

Бухер уже стояв з дрючком за Зульбахером і вдарив його по голові. Удар був не надто сильний, але його вистачило, аби Зульбахер захитався. Усі накинулися на нього і повалили на землю.

– Агасфере, давай вівчурові мотузки, – сказав Берґер.

Вони зв’язали Зульбахерові руки і ноги.

– Якщо кричатимеш, доведеться запхати тобі щось до рота, – сказав 509.

– Ви мене не розумієте…

– Розуміємо. Побудеш так, поки тобі перейде. Ми вже досить людей отак втратили…

Вони запхали його в куток і більше про нього не думали. Розен випростався.

– Він ще злегка не при собі, – пробубонів, наче мусив за нього вибачитись. – Ви маєте це зрозуміти. Ота історія з його братом…

Аммерс захрип. Тепер він лише шепотів.

– Де ж він? Де… священик…

Їм усім уже набридло.

– У бараках справді немає жодного священика, дяка чи служки? – спитав Бухер. – Хоч когось, аби він дав спокій.

– У 17-му було четверо. Одного випустили, двоє померли, останній сидить у бункері, – відповів Лєбенталь.

– Бройєр щоранку б’є його ланцюгом і каже, що править з ним месу.

– Будь ласка, – зашепотів Аммерс, – заради Бога… священика…

– Здається, в секції В є чолов’яга, який знає латину, – сказав Агасфер.

– То, може, візьмемо його?

– Як його звати?

– Я не впевнений. Делльбрюк, чи Гелльбрюк, чи щось подібне. Староста приміщення знає точно.

509 встав.

– Там Манер, спитаємо його.

Він пішов туди з Берґером.

– Це може бути Гелльвіґ, – міркував Манер, – він один говорить багатьма мовами, дивакуватий такий. Час до часу декламує вірші. Він в А.

– Так, думаю, це він.

Вони пішли в секцію А. Манер перебалакав зі старостою секції, великим сухим чоловіком з головою у формі груші. Врешті голова-груша стенула плечима, Манер пішов лабіринтом ліжок, ніг, рук і стогонів, викрикаючи ім’я.

За кілька хвилин він повернувся. За ним недовірливо йшов чоловік.

– Ось він, – сказав Манер 509. – Треба вийти, тут не зрозумієш жодного слова.

509 пояснив Гелльвіґові ситуацію.

– Ти говориш латиною? – спитав він.

– Так. – Гелльвіґове обличчя нервово посмикувалось. – А ви знаєте, що зараз вкрадуть мою миску?

– Чого?

– Тут крадуть. Вчора, поки я сидів у вбиральні, вкрали мою ложку. Я сховав її під ліжко. Тепер я залишив свою миску.

– Ну то принеси її.

Гелльвіґ зник, не кажучи й слова.

– Він не повернеться, – мовив Манер.

Вони чекали. Темніло. З тіней повзли тіні, темрява з темряви бараків. А тоді повернувся Гелльвіґ. До грудей він притискав миску.

– Я не знаю, наскільки Аммерс розуміє латину, – зауважив 509, – точно не більше за ego te absolvo.[21] Думаю, це він запам’ятав. Якщо ти скажеш йому це і ще щось, що спаде тобі на думку…

Йдучи, Гелльвіґ наче присідав на своїх довгих худих ногах.

– Вергілій? – спитав він. – Горацій?

– А нічого церковнішого нема?

– Credo in unum deum…[22]

– Дуже добре.

– Або Credo quia absurdum…[23]

509 підвів погляд і подивився у дивовижно неспокійні очі.

– Це ми робимо всі, – сказав він.

Гелльвіґ зупинився і показав пальцем на 509, наче хотів його прохромити.

– Це богохульство, і ти це знаєш. Я це зроблю, хоча насправді я йому не потрібен. Є каяття і прощення гріхів без сповіді.

– Можливо, він не може покаятися наодинці.

– Я зроблю це, аби допомогти йому. За той час вкрадуть мою порцію зупи.

– Манер збереже тобі твою зупу. Але дай мені миску, – сказав 509, – я потримаю її, поки ти будеш усередині.

– Чому?

– Думаю, він радше повірить, якщо ти будеш без миски.

Вони зайшли в двері. Барак був майже в цілковитій темряві. Чутно було, як шепоче Аммерс.

– Ось, – сказав 509, – ми знайшли його, Аммерсе.

Аммерс затих, а тоді виразно спитав:

– Справді? Це він?

– Так.

Гелльвіґ схилився:

– Слава Ісусу Христу.

– Слава навіки, амінь, – прошепотів Аммерс голосом здивованої дитини.

Вони забурмотіли. 509 та інші вийшли. Над лісами на горизонті стояв тихий пізній вечір. 509 сів і сперся на стіну барака. Вона зберегла рештки сонячного тепла. Прийшов Бухер і сів поруч.

– Дивно: деколи вмирають сотні, а ти нічого не відчуваєш, а тоді вмирає хтось один, хтось, хто навіть не дуже тебе обходить, а ти відчуваєш це так, наче вмирають тисячі.

509 кивнув.

– Наша уява не вміє рахувати. А почуття від цифр не сильнішають. Почуття може рахувати лише до одного. Один – але цього досить, якщо ти справді відчуваєш.

Гелльвіґ вийшов із барака. Він проходив, зігнувшись, у двері, і на якусь мить здалося, наче на своїх плечах він несе темряву, як вівчар – чорну вівцю, аби помити її в чистому вечорі. А тоді він випростався і знову став в’язнем.

– Це було блюзнірство? – спитав 509.

– Ні, я не робив жодних священичих дій. Лише асистував йому з каяттям.

– Я б хотів, аби ми мали щось для тебе. Цигарку чи скибку хліба, – 509 віддав Гелльвіґові його миску, – але в нас самих нічого немає. Все, що ми можемо тобі запропонувати, – це Аммерсова зупа. Якщо він помре до вечері, то нам її ще видадуть.

– Мені нічого не треба. І я нічого не хочу. Було б свинством щось за це брати.

509 побачив в очах Гелльвіґа сльози і дуже здивувався. А тоді спитав:

– Він спокійний?

– Так. Сьогодні в обід він вкрав у вас шматок хліба. Він хотів, аби я