Читати книгу - "Шантарам"

з членів мафії не поділяв моїх поглядів. Навряд чи знайдеться інша соціальна група, яка ставилася б до політики і політиків з таким цинізмом, як професійні злочинці. З їхнього погляду, всі політики жорстокі і продажні, всі політичні системи гноблять беззахисних бідняків на користь багатіїв. І поступово я дедалі більше схилявся до такої самої думки, тому що своїми очима бачив підстави для цього. У в’язницях я на своїй шкурі відчув, як грубо порушуються там людські права, а судові рішення щодня підтверджували ту істину, що в будь-якій країні за будь-якої системи правосуддя залежить від того, скільки грошей може заплатити обвинувачуваний.

На противагу цьому, в мафії Хадербгая панувала така рівність і братерство, що позаздрили б комуністи і християни-гностики. Ми не розрізняли клієнтів ні за кольором шкіри, ні за переконаннями і політичними поглядами, не копалися в їхньому минулому. Всі вони, хоч праведники, хоч грішники, цікавили нас лише з одного погляду: наскільки гостро вони потребували паспорта. Це визначало суму, яку ми називали їм, і, сплативши її, клієнт народжувався знову, без минулого і без вантажу гріхів. Жоден з них не був для нас ні гіршим, ні кращим від інших.

Абдул Гані мислив ринковими категоріями, вільними від усякої моралі. Він без тіні сумніву допомагав генералам, найманцям, розкрадачам громадських коштів і тюремникам-душогубам. Їхня свобода щороку приносила нам два мільйони доларів чистого прибутку. Але якщо джерела цього доходу і способи його отримання не хвилювали Абдула, то до застосування цих коштів він ставився дуже ревно. Кожен долар, здобутий за рахунок порятунку цього непотребу, витрачався на програму підтримки іранських і афганських утікачів, яку втілював у життя Хадербгай. Кожен паспорт, проданий колишнім військовим диктаторам і їхнім прислужникам, дозволяв придбати п’ятдесят паспортів, віз та інших документів для іранців і афганців, що рятувалися від війни. За іронією долі, яка любить створювати заплутані психологічні ситуації за участю жадоби і страху, гроші, що їх здобули у тиранів, йшли на підтримку жертв тиранії.

Кришна і Віллу поділилися зі мною своїми знаннями в царині паспортного бізнесу, і я почав експериментувати, придумуючи собі американських, канадських, голландських, німецьких і англійських двійників. Звісно, я не міг зрівнятися з тими хлопцями у майстерності. Щоб виготовити добру підробку, треба володіти талантом, особливим художнім чуттям, яке дозволяло б не тільки точно відтворити всі деталі документа чи зробити нові записи, а й навмисно внести недбалість, що створює видимість достеменності. Кожен випущений Кришною і Віллу паспорт був витвором мистецтва, кожна сторінка — маленькою художньою мініатюрою. Точно розрахована нерівність або змазаність відбитку не менш важливі для підробки, ніж форма, розташування і колір троянди, що випала з рук, на картині великого майстра. Правдоподібність може бути досягнута тільки завдяки інтуїції художника, а інтуїції не можна навчитися.

Я заходився складати паспортам послужний список. Часто штамп У старому паспорті, що свідчив про перетин кордону, був проставлений з інтервалом у декілька місяців чи й років, деколи була прострочена віза, і цей недолік треба було усунути. Поставивши штамп про виліт з бомбейського аеропорту до закінчення терміну візи, доводилося придумувати переїзди з країни в країну, щоразу засвідчуючи їх Віллиною печаткою. Так поступово я доводив паспорт до сьогоднішньої дати, де стояла нова індійська віза і штамп про прибуття до Бомбея.

При цьому послідовність в’їздів до країни і виїздів з неї повинна була відповідати реальному розкладу авіарейсів. У Кришни і Віллу була ціла бібліотека довідників з рейсами поміж країнами Європи, Азії, Африки і Америки. Ми ставили штамп про прибуття до афінського аеропорту, скажімо, 4 липня, тільки потому, як упевнялися, що літак авіакомпанії «British Airways» справді приземлився в Афінах цього дня. Таким чином, людина, яка отримала паспорт, могла бути упевнена, що вигадана історія її мандрів підтверджується розкладом польотів і даними бортових журналів, де враховані навіть випадки затримки рейсів через погодні умови.

Вперше я випробував паспорт власного виготовлення на одному з внутрішніх рейсів при здійсненні так званого подвійного перельоту. Тисячі іранських і афганських біженців, що переповнили Бомбей, прагнули отримати політичний притулок в Канаді, Австралії, Сполучених Штатах і інших країнах, але уряди цих країн відмовлялися їх впускати. Якби вони вже потрапили до тих країн, то їхню заяву на отримання притулку довелося б розглядати, а оскільки вони таки були політичними біженцями, їхні прохання часто задовольнялися. Весь фокус був у тому, щоб переправити їх до Канади, Швеції чи до іншої держави.

Трюк із «подвійним перельотом», що застосовувався нами, полягав ось у чому: для купівлі авіаквитка до бажаної країни бомбейський іранець або афганець повинен був пред’явити візу цієї країни. Легальним шляхом він дістати візу не міг, а фальшувати її було б марно, тому що всі візи азіатів ретельно перевірялися через консульства. Я брав паспорт утікача з фальшивою візою і купував квиток в потрібну йому країну. У добре одягненого гори візу ніколи не перевіряли. Після цього втікач купував квиток на той же літак, але тільки до Делі. Перед відльотом нам вручали посадкові талони: мені — зелений міжнародний, а йому — червоний, для внутрішніх рейсів. У літаку ми обмінювалися талонами, і в Делі я виходив, а втікач міг продовжувати шлях до Канади чи Швеції. Відразу після прибуття він заявляв, що шукає політичного притулку, і влада починала розглядати це питання. Я ж, переночувавши у Делі вранці повторював той же трюк з іншим біженцем, що летів за кордон через Бомбей.

Ця система виправдовувала себе. В ті роки ми переправили в різні країни сотні іранських і афганських лікарів, інженерів, архітекторів, академіків і поетів. Я отримував три тисячі доларів за кожного утікача; за місяць мені зазвичай доводилося здійснювати два такі «подвійні перельоти» з Бомбея до Делі, Калькутти чи Мадраса і назад. Так я літав три місяці, після чого Абдул Гані послав мене кур’єром в перший міжнародний рейс.

Поїздка була небезпечна. Заїр у той час був нейтральною територією оточеною державами, які вели криваві війни,— Анголою, Мозамбіком, Намібією, Суданом, Угандою і Конго. Заїр був вотчиною божевільного диктатора Мобуту[127], і певна частка виручки за кожен злочин, здійснений в його володіннях, надходила в його кишеню. Мобуту був улюбленцем західних держав, тому що купував у них будь-яку зброю, котру йому пропонували, і за будь-яку ціну. Якщо у його західних партнерів і виникали підозри, що він направляє цю зброю проти профспілок та інших прогресивних сил в своїй країні, вони ці підозри не висловлювали. Диктатора приймали з помпою королі і президенти, заплющуючи очі на