Читати книгу - "Шантарам"

Проте Кіншаса припала мені до вподоби. Місто процвітало за рахунок відкритої торгівлі всілякою контрабандою, від золота і наркотиків до ракетних пускових установок. Там аж кишіли найманці, втікачі, злочинці, ділки чорного ринку й опортуністи з палаючими очима і стиснутими кулаками, що з’їжджалися з усієї Африки. Я почувався там як вдома і затримався б ще на якийсь час, але не минуло і трьох діб, як я отримав на руки сто двадцять тисяч доларів за паспорти, і треба було доправити ті гроші Хадербгаю. Тому я відразу ж вилетів до Бомбея і незабаром звітував про відрядження Абдулу Гані.

Мені особисто поїздка принесла десять тисяч баксів, досвід роботи в «польових» умовах і знайомство з африканським осередком міжнародної мережі Абдула Гані. Я вважав, що набутий досвід, на відміну від грошей, виправдовував ризик цієї мандрівки. Гроші ж не мали для мене значення. Я зробив би те ж саме й за удвічі або втричі меншу плату. Життя більшості бомбейців коштувало набагато дешевше.

Важливим чинником була небезпека, якої я зазнавав. Для деяких людей небезпека — це свого роду наркотик, збудливий засіб. Для мене, утікача, котрий жив із постійним страхом, що його затримають чи уб’ють, вона була списом, яким я вбивав дракона — свій постійний стрес. Вона допомагала мені нормально спати. Коли я потрапляв у небезпечні місця і ситуації, конкретна загроза гамувала той страх, який переслідував мене постійно ночами. Потому як чергове завдання було виконане і пов’язані з ним хвилювання йшли в минуле, я міг розслабитися і якийсь час жити спокійно.

І я не був тут винятком. У цих поїздках я зустрічався з іншими агентами, контрабандистами і найманцями, у яких від небезпеки спалахували очі й закипала кров. Як ото і я, вони втікали від того, чого боялися, з чим не могли впоратися, й лише робота з ризиком для життя дозволяла їм на якийсь час позбутися того невідступного страху.

Так само щасливо відбув я мандрівку до Африки другий, третій і четвертий раз, використовуючи різні паспорти і вилітаючи з трьох різних індійських аеропортів. Крім того, я продовжував здійснювати «подвійні перельоти» з Бомбея в Делі й назад і допомагав час від часу Халеду в торгівлі валютою і золотом. Все це відволікало мене від гнітючих думок про Карлу.

До кінця сезону дощів я відвідав нетрища, де зустрів Казима Алі, що здійснював один з регулярних обходів підвідомчої йому території і перевіряв стан хатин і дренажних ровів. Мені згадалося, як я захоплювався ним і яку велику допомогу він мені надавав. Йдучи поряд з ним у нових чорних джинсах і черевиках, я бачив хлопців, що прочищали голіруч рови й укріплювали їхні стіни, як робив свого часу і я. І я позаздрив їм. Я позаздрив їхній важливій, корисній праці і тій серйозності, з якою вони до цього ставилися. Я теж займався колись цією справою з усім завзяттям і переконаністю в її необхідності і пишався, коли мешканці нетрищ усміхалися мені. Але це життя було у минулому. Його чистота і втіха від нього були так само безповоротно втрачені для мене, як і те життя, яке я залишив у Австралії.

Казим Алі, напевне, відчув той настрій і провів мене до майданчика, де Прабакер і Джоні Сигар робили перші приготування до своїх весіль. Джоні разом з десятком сусідів збивав каркас шаміани — великого намету для проведення весільної церемонії. Неподалік інший гурт людей зводив невисокий поміст, де молодята мали отримувати подарунку від рідних і друзів. Джоні зрадів мені й сказав, що Прабакер водить такс і закінчить роботу тільки після заходу сонця. Ми оглянули каркас і об говорили, що краще і вигідніше: обтягнути його полотном чи зробите пластикове покриття.

Джоні запросив мене випити чаю, а дорогою ми зазирнули на ділянку, де будували поміст. Керував цією роботою Джітендра. Він, здавалося, отямився від горя, що вибило його з колії на декілька місяців по смерті дружини. Він був уже не тим здорованем, що раніше, кругле черевце щезло, але в очах знову світилася надія, усмішка була щирою. Його син Сатиш добряче підріс за останній час. Я поздоровкався з ним за руку і непомітно передав при цьому папірець у сто рупій. Він так само непомітно поклав його до кишені своїх шортів. Він тепло всміхнувся мені, але було видно, що шок, викликаний смертю матері, ще не пройшов, У очах його ще залишалася порожнеча — чорна діра, яка поглинала всі запитання, а відповідей на давала. Сатиш повернувся до роботи — він нарізував шматки кокосового джгута для обв’язування бамбукової обшивки; його хлоп’яче обличчя при цьому немов заклякло. Мені був знайомий цей вираз — часом я бачив його в дзеркалі. Він з’являється, коли ми втрачаємо віру в те, що завдавало нам утіхи, і звинувачуємо себе — чи справедливо, чи ні — в її втраті.

— Знаєш, чому мені дали таке ім’я? — запитав мене Джоні, коли ми пили чай; у очах його танцювали веселі іскорки.

— Ні,— всміхнувся я у відповідь.— Ти ніколи не говорив мені.

— Я народився на тротуарі недалеко від Кроуфордського ринку. Мати жила там на клаптику хідника, обгородженому тичками і листами пластмаси. Листи були прикріплені до стіни будинку, а над ними висів щит для афіш і оголошень. Щит був старий і пожолоблений, на нім збереглися лише уривки двох плакатів. Один з них був колись кіноафішею, від якої залишилося тільки ім’я «Джоні», а другий — рекламою тютюнової фірми, і на ній можна було прочитати тільки одне слово — «сигара», як ти здогадуєшся.

— І їй спала на думку ідея назвати тебе.

— Так, Джоні Сигар. Розумієш, батьки вигнали її на вулицю, а мій батько кинув її, то вона не хотіла давати мені їхнє прізвище. І коли вона народжувала на тротуарі, перед її очима, над її головою, були ці два слова. І вона вирішила, що це знак з неба — пробач мені цей каламбур. Вона була дуже упертою жінкою.

Він спостерігав за Джітендрою й Сатишем, які разом з помічниками споруджували настил, укладаючи на опори товсті листи клеєної фанери.

— Це