Читати книгу - "Твори. Том 1"

 І почалася безконечна, щодня поновлювана дискусія про якості різних страв.

Навіть молоко викликало палкі суперечки: Рік’є сказав, що тільки-но вип’є хоч маленьку склянку, — у нього ж зразу ж починається розлад шлунку.

Тоді Обрі-Пастер, захищаючи свої улюблені страви, сердито відповів:

— Хай йому чорт, добродію, якщо у вас диспепсія, а в мене гастральгія, то ми потребуємо харчування такого ж різного, як окуляри для короткозорих та далекозорих, хоч і в тих, і в тих хворі очі.

І додав:

— А я задихаюсь, коли вип’ю склянку червоного вина, і думаю, що для людини немає нічого шкідливішого за вино. Хто п’є тільки воду, той живе сто років, а ми…

Гонтран обізвався, сміючись:

— Їй-Богу, без вина й без… шлюбу життя видавалося б мені доволі пісним.

Вдови Пай опустили очі. Вони залюбки пили бордоське вино вищого гатунку, без води; а те, що обидві рано овдовіли — дочці було двадцять два роки, а матері щонайбільше сорок — немовби свідчило, що й до чоловіків своїх вони застосовували ту саму методу.

Андермат, звичайно такий балакучий, сидів і замислено мовчав. А тоді зненацька спитав у Гонтрана:

— Ви знаєте, де живуть Оріолі?

— Знаю, мені недавно показали їхній будинок.

— Може, проведете мене до них по обіді?

— Ну звісно. Мені навіть приємно буде піти з вами. Ще раз побачу тих дівчаток.

І відразу ж після обіду вони пішли, а стомлена Христіа-на, маркіз та Поль Бретіньї надумали провести вечір у вітальні.

Було ще зовсім видно; на курортах обідають рано.

Андермат взяв шурина під руку.

— Так от, любий Гонтране, — сказав, — якщо старий не опинатиметься і якщо аналіз дасть те, чого сподівається доктор Латон, то я, мабуть, заведу тут велике діло: курорт. Хочу закласти шикарний курорт!

Він спинився посеред вулиці і взяв свого спутника за вилоги піджака:

— О, ви не знаєте, яка це втіха — діло! Не купецьке чи комерційне, а справді велике наше діло! Так, так, мій любий, для того, хто добре розуміється в ділах, тут поєднується все, що приваблює людей: і політика, і війна, і дипломатія — все, все! Тут завжди треба шукати, знаходити, вигадувати, все розуміти, все передбачати, все комбінувати, на все зважуватись. У наш час великий бій можна дати, тільки воюючи з грішми. Для мене монети по сто су — то наче солдатики в червоних штанях; по двадцять франків — блискучі поручики; стофранкові білети — капітани; тисячофранкові — генерали. І я воюю, хай йому чорт! Воюю з ранку до вечора проти всіх і з усіма. Це й означає жити, жити широко, як ясили колись володарі. Ми — теперішні володарі,— авжеж, справжні і єдині володарі! Погляньте на село, на це вбоге село! Я зроблю з нього місто, білокам’яне місто, з великими готелями, де буде повно людей, з ліфтами, слугами, каретами і юрбою багатіїв, якій слугуватиме юрба бідних; і все це тільки тому, що одного вечора мені захотілось позмагатися з Руайя, що міститься праворуч, з Шатель-Гійоном, розташованим ліворуч, з Мон-Дором, Ля Бурбулем, Шатонефом, з Сен-Нектером, які лежать позад нас, і з Віші, що прямо перед нами! І я доб’юся свого, бо в моїх руках засіб, єдиний засіб, що забезпечує перемогу! Я з першого погляду побачив його так ясно, як великий полководець бачить слабку сторону ворога. В нашому ділі треба вміти керувати людьми, запалювати їх і стримувати. Сто чортів, як же весело жити, коли можеш творити такі діла! Тепер мені років на три буде забава з оцим містом. І подумайте, яке щастя, що мені трапився цей інженер, який розповів за обідом чудові речі, просто чудові, мій любий. Його міркування ясні, як день! Завдяки йому я зруйную старе акціонерне товариство, не треба й купувати його.

Вони рушили далі й поволі пішли вгору по дорозі, що повертала ліворуч, до Шатель-Гійона.

Гонтран, бувало, казав: «Йдучи поряд із своїм шурином, я виразно чую в голові його той самий дзвін, що й у залах Монте-Карло — дзвін золота, яке пересовують, кидають, розсипають, згрібають, програють і виграють».

Андермат і справді нагадував якусь дивну людино-маши-ну, створену тільки для того, щоб подумки лічити гроші, пускати їх в обіг і всіляко маніпулювати ними. Причому він пишався своєю особливою спритністю і хизувався вмінням з першого погляду точно визначити ціну будь-якої речі. Скрізь, де б то не було, він одразу ж брав у руки ту чи іншу річ, оглядав її з усіх боків і казав: «Вона коштує ось стільки». Дружину й брата Гі тішила ця пристрасть, заради розваги вони підсовували йому якусь чудернацьку річ, просили оцінити її, і обоє реготали, мов божевільні, коли їхні знахідки заганяли Андермата в глухий кут. Часом десь на паризькій вулиці Гонтран спиняв його і примушував визначити вартість цілої вітрини якоїсь крамниці, або оцінити кульгаву шкапу, запряжену у старий фіакр, чи фургон з усією поклажею.

Якось на званому обіді у сестри він попросив Вільяма сказати, скільки приблизно може коштувати обеліск, а коли той назвав якусь цифру, запитав його ще й про міст Сольферіно і Тріумфальну арку на площі Етуаль. А наприкінці поважно сказав:

«Ви могли б провести вельми цікаву роботу, визначаючи вартість найголовніших монументів земної кулі».

Андермат ніколи не гнітився і ставився до всіх цих жартів, як людина, що відчуває свою зверхність і певна себе.

Якось Гонтран запитав:

— Ну, а я скільки коштую?

Вільям ухилився од відповіді, але шурин не відставав.

— Уявімо, — казав він, — що розбійники мене забрали в полон, який би ви дали викуп?

І той нарешті відповів:

— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, дорогенький, видав би вексель! *

І його посмішка була така красномовна, що Гонтран, якого це трохи зачепило, більше не наполягав.

А втім, Андермат любив і всякі мистецькі дрібнички, бо мав тонкий смак, добре знався на них і ретельно збирав, виявляючи при тому чуття пса-шукача, як і в кожній комерційній справі.

Вони підійшли до будинку, схожого на міський. Гонтран спинився:

— Це тут.

На важких дубових дверях висів залізний молоток; вони постукали, і худа служниця відчинила їм.

Гонтран спитав:

— Пан Оріоль дома?

Жінка сказала:

— Заходьте.

Вони ввійшли в кухню, простору, як на фермах, у плиті ще жеврів під казанком вогник; потім їх провели до другої кімнати, де зібралась уся родина Оріолів. Батько спав, відкинувшись на спинку одного стільця і поклавши ноги на другий. Син обперся ліктями на стіл і читав «Пті жур-наль», напружуючи свій кволий розум,