Читати книгу - "Вовк-тотем"

Раптом донісся цокіт копит, і Дорж зістрибнув з коня. На ньому був білий однополий монгольський халат, підв’язаний поясом із зеленого шовку, що надавало йому геройського молодечого вигляду. Витерши долонею піт, що вкривав його широке фіолетово-червоне обличчя, він сказав:

— А, це ти! Я щойно бачив вогонь і дим на цьому камені й подумав, що хтось із чабанів упіймав байбака й підсмажує його, а я теж голодний.

— Хіба я зможу впіймати байбака? — сказав Чень. — Я щойно ледь не заснув, тому вирішив розпалити багаття, щоб чимсь зайнятися й розвіяти сонливість… А де твоя отара?

— Он там, усі поснули, — відповів Дорж, указуючи на отару, яка щойно з’явилась на північному схилі. — Мені теж хотілося спати, але я не наважився, тож прийшов до тебе побалакати. З моєю отарою нічого не станеться, я попросив чабанів, що там залишились, поглядати на неї. Там є два чабани, вони саме на горі грають у шашки. — Дорж сів під каменем прохолодитися.

Чень Чжень знав, які ігри поширені серед скотарів у степу. Це — гра в кам’яні шашки «вовк ловить барана», а також міжнародні шахи, які монгольська кіннота привезла у свою країну із Заходу, однак тут не вміють грати в китайські шашки. Біліґ колись сказав, що на китайських шашках написані ієрогліфи, яких монголи не розуміють, а на шахових фігурах із західних країн нічого не написано, тож вони всім зрозумілі, особливо кінь у них дуже схожий на того, якого монголи вирізьблюють на своїх музичних інструментах. Монголам дуже подобаються шахи, в яких є голова коня. Чень Чжень часто думав, що в монгольському степу досі існують і впливають певні речі й докази того, що колись давня монгольська кіннота змела весь світ. Степові нації набагато раніше від ханьців здибалися з міжнародними шахами і взагалі з різними народами, степовики були першими представниками східних націй, які привезли собі із Заходу військові трофеї. В епоху, коли монголи завойовували світ, навіть Папа Римський направляв свого посла до монгольського двору на знак своєї пошани. Бойовитість монголів є одним із чинників того, чому Захід усе ж не наважується абсолютно зневажати Схід. Потрапивши до степу, Чень Чжень і собі навчився в скотарів грати в міжнародні шахи.

Літні дні в степах Внутрішньої Монголії такі довгі, що аж страшно: світає вже після третьої ранку, а темніє аж після восьмої-дев’ятої вечора. Оскільки ж чабани бояться, щоб вівці, човгаючи по росі, не дістали собі ревматизму, їх не виганяють із загонів рано, а чекають години до восьмої-дев’ятої, коли сонце висушить росу, й тільки тоді випускають їх пастися в гори. Однак увечері отари повинні повернутися до табору обов’язково затемно, оскільки час від сутінок до темряви, коли в степу спадає спека, є важливим періодом, коли вівці щосили наїдаються трави й нагулюють лій. Тож улітку чабани проводять із ними надворі ледь не вдвічі більше часу, ніж узимку. При цьому чабани в степу бояться літа, адже, випивши зранку молочного чаю, вони залишаються голодними аж до восьмої-дев’ятої вечора, і їм доводиться терпіти спеку, сонливість, спрагу, голод, самотність і одноманітність. У самому ж розквіті літа в степу збираються ще й зграї комарів, і тоді він перетворюється на справжню тюрму. Тільки потрапивши до степу, пекінські студенти дізналися, що порівняно з літом довга й морозна зима в степу є насправді щасливим сезоном, коли люди нагулюють собі жирок і улещують своє тіло.

Однак, поки не з’явилися комарині зграї, Ченю найважче було витримувати голод і спрагу. Скотарі вміють терпіти їх, однак більшість із них страждають на хвороби шлунка. Першого літа перебування в степу молоді інтелігенти ще брали з собою, коли виганяли отару, якісь сухі пайки, однак згодом вони поступово перейняли місцеві звички. Тож коли тепер мова зайшла про смаженого байбака, у хлопців аж забуркотіло в животі.

Дорж сказав:

— На новому пасовищі байбаків — тьма, кряж на заході повністю розритий їхніми норами. Давай сьогодні розвідаємо ситуацію, а завтра, коли прийдемо з отарою, поставимо з десяток пасток і до обіду обов’язково вловимо кількох, засмажимо їх і з’їмо.

Чень Чжень швидко погодився, адже якщо справді вловити байбака, то можна буде побороти і голод, і сонливість. Дорж, переконавшись, що обидві отари не виявляють жодних намірів підвестися й поскубти трави, узяв із собою Ченя, й вони поїхали на верхівку північно-західного схилу. Там вони обидва взяли підзорні труби й почали ретельно обстежувати місцевість. На кряжі все було спокійно, на приступках біля десятка байбачих нір було порожньо, тільки піщинки й пластинки кварцу виблискували на сонці. Байбачі нори в Орхонському степу надзвичайно глибокі, байбаки навіть можуть витягти на поверхню шматки породи зсередини гори. Дехто зі скотарів раніше навіть підбирали на приступках біля входів до байбачих нір фіолетовий гірський кришталь і грудки руди. Інформація про це дуже здивувала геологів-розвідників, і якби Орхонський степ не був так близько до кордону, його б перетворили на копальні.

Невдовзі з боку кряжу донісся голосний байбачий писк і кректання — це байбаки тестували місцевість перед виходом з нір: якщо ззовні не було ніякої зворотної реакції, байбаки масово виходили. Покричавши ще трохи, декілька десятків байбаків, великих і маленьких, раптом з’явилися на кряжі. Майже на кожній приступці спочатку вигулькувала матуся-байбачиха й, роззирнувшись на всі боки, видавала повільний і ритмічний сигнал «бі-бі-бі» про те, що все спокійно, після чого маленькі байбачата швидко одне за одним вибігали з нори на просторий моріжок і розсипалися по ньому, насолоджуючись травою. Високо в блакитному небі кружляв степовий орел, тож матусі-байбачихи дуже пильно дивилися в небо. Якщо небесний ворог надумував наблизитися, вони видавали дуже поспішне «бі-бі-бі-бі» як