Читати книгу - "Битва королів"

Кетлін відвернулася.

— Це не його меч.

— Лід нам не повернули, міледі,— мовив Атерайдис.— Лише рештки лорда Едарда.

— Я так розумію, я маю подякувати королеві бодай за це.

— Дякуйте Куцю, міледі. Це він зробив.

«Прийде день — я їм усім подякую».

— Спасибі вам за послугу, сестри,— сказала Кетлін,— та я мушу доручити вам ще одну справу. Лорд Едард був з роду Старків, тож його кості мають упокоїтись у Вічнозимі.

«Там викарбують його статую — кам’яну подобу, що сидітиме в темряві з деривовком біля ніг і мечем на колінах».

— Забезпечте сестер свіжими кіньми й усім, що їм знадобиться для подорожі,— мовила вона до Атерайдиса Вейна.— У Вічнозим їх супроводжуватиме Гал Моллен — він капітан замкової варти, його місце там,— сказала вона й опустила погляд на кістяк, який зостався від її любого лорда.— А тепер залиште мене всі. Сьогодні я проведу ніч наодинці з Недом.

Жінки в сірому уклонилися. «Німотні сестри не говорять до живих,— тупо подумала Кетлін.— Але подейкують, вони розмовляють з мертвими». Як вона їм заздрила!..

Данерис

Завіси стримували вуличну куряву і спеку, та не могли стримати розчарування. Дані стомлено залізла в паланкін, рада, що тут можна сховатися від моря очей картян.

— Дорогу! — гаркнув до натовпу Джого, сидячи на коні й ляскаючи батогом.— Дорогу, дорогу матері драконів!

Відкинувшись на прохолодні атласні подушки, Заро Зоан Даксос впевненими руками, не зважаючи на погойдування паланкіна, налив рубінового вина в однакові золоті кубки, оздоблені нефритом.

— На обличчі твоєму читається глибокий смуток, лелітко любові моєї,— він простягнув їй кубок.— Це печаль за втраченою мрією?

— Відстроченою мрією, не більше.

Тісне срібне кольє натирало Дані шию. Розстебнувши, вона відкинула його вбік. Кольє було прикрашене чарівним аметистом, який, божився Заро, захистить її від будь-якої отрути. Чистородні були горезвісні тим, що частують отруєним вином усіх, від кого відчувають загрозу, але Дані вони й кухля води не піднесли. «Вони не бачать у мені королеву,— гірко подумала вона.— Я для них — вечірня розвага, комонниця з дивним ручним звіром».

Дані простягнула руку по вино, і Рейгал, засичавши, уп’яв гострі чорні пазурі їй у голе плече. Здригнувшись, вона перемістила його на друге плече, щоб він устромлював кігті в тканину, а не їй у шкіру. Вдягнена вона була за картянською модою. Заро попередив її, що інтронізовані й не слухатимуть дотрачку, тож вона явилася перед ними у пливкій зеленій парчі, що лишала оголеним одне персо, у посріблених сандалях на ногах і з паском з білих і червоних перлин на поясі. «Як на ту допомогу, що вони мені запропонували, то можна було і голою до них прийти. Мабуть, і слід було». Вона зробила великий ковток.

Нащадки давніх царів і цариць Карта, чистородні очолювали цивільну варту і флотилію пишно оздоблених галер, які стерегли протоки між морями. Данерис Таргарієн потрібна була ця флотилія, принаймні якась її частина, і ще солдати. Вона принесла традиційну жертву в Храмі пам’яті, заплатила традиційну мзду хранителю довгого списку, надіслала традиційну хурму дверникові й нарешті отримала традиційні блакитні шовкові капці — запрошення у Палац тисячі тронів.

Чистородні вислуховували її прохання, сидячи на великих дерев’яних престолах своїх пращурів, що різьбленими ярусами тягнулися з мармурової підлоги до високого склепіння, розмальованого сценами колишньої слави Карта. Велетенські трони з вигадливими орнаментами сяяли позолотою й були всіяні бурштином, оніксом, лазуритом і нефритом, і не було серед них і двох однакових, і всі змагалися за те, щоб перевершити сусідів своєю пишнотою. Однак люди, що сиділи на них, здавалися такими млявими й пересиченими, наче спали з розплющеними очима. «Вони слухали, але не чули й не цікавилися,— подумала Дані.— І справді молочні — з молоком замість крові в жилах. Вони й не думали мені допомагати. Зібралися просто з цікавості. Зібралися з нудьги, і дракон у мене на плечі обходив їх більше, ніж я».

— Перекажи мені слова чистородних,— попросив Заро Зоан Даксос.— Що такого сказали вони, щоб так засмутити царицю серця мого?

— Вони відмовили мені,— відповіла вона. У вині вчувався смак гранатів і спекотних літніх днів.— Сказали це дуже чемно, безсумнівно, але за їхніми чарівними словами все одно крилася відмова.

— А ти їм лестила?

— Безсоромно.

— А ти плакала?

— Кров од крові дракона не плаче,— роздратовано зронила вона.

— Слід було поплакати,— зітхнув Заро. Картяни плачуть часто й легко: це вважається характерною рисою культурної людини.— А ті, кого ми підкупили, що сказали?

— Матос не сказав нічого. Венделло похвалив мою манеру говорити. Елегантний теж відмовив мені, як і всі, а потім розплакався.

— Якими ж картяни виявилися віроломними,— сказав Заро, який сам до чистородних не належав, але підказав Дані, кому давати хабара та скільки пропонувати.— Поплачмо над зрадливістю людською!

Дані б радше поплакала над своїм золотом. На ті гроші, що вона віддала на підкуп Матоса Маларавана, Венделло Кар-Діта й Егона Емероса Елегантного, вона могла б купити корабель або найняти два десятки перекупних мечів.

— Думаєш, мені послати сера Джору з вимогою повернути подарунки? — поцікавилася вона.

— Думаю, тоді до мене в палац одної ночі заявиться жалісливець і вб’є тебе уві сні,— мовив Заро. «Жалісливці» — то була давня гільдія найманих убивць, які отримали своє наймення через те, що завжди, перш ніж убити жертву, не забували шепнути: «Мені так жаль!» Чого-чого, а ввічливості картянам не бракувало.— Мудро кажуть: легше надоїти молока з кам’яної корови Фароса, ніж вичавити золото з чистородних.

Дані гадки не мала, де той Фарос, та, схоже, і в Карті повно кам’яних корів. Купецькі королі, що надбали свої незмірні статки торгівлею між морями, ділилися на три ревниві угруповання: на Стародавню гільдію присмачників, Турмалінове братство і Тринадцятьох, до яких належав Заро. Вони змагалися між собою за першість, а всі втрьох — з чистородними, і кінця-краю тому видно не було. А над ними всіма вивищувалися ворожбити зі своїми синіми вустами й моторошною силою, свідчення якої мало хто бачив на власні очі, але всі її боялися.

Без Заро Дані б геть розгубилася. Золото, яке вона розтринькала на те, щоб відчинити двері Палацу тисячі