Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Вікторія залишалась на місці, мовчазна й стримана. Я бачив як її серце калатало, але вона тримала емоції в собі.

— Сядь, будь ласка, — спокійно промовила вона, кидаючи короткий погляд навколо.

Я видихнув, знову опустившись на стілець.

— Ти не скажеш мені правду, так? — тихо запитав я. — Тоді скажи хоча б одне: це через когось?

Вікторія здригнулась.

— Кого?

— Не знаю.. можливо мій батько. Валеріо, — я вимовив це ім’я з отрутою в голосі. — Він якось причетний до цього? Він тебе змусив?

— Ні! — Вікторія різко підняла голову. — Це моє рішення, Камілло.

— Брешеш! — я гримнув кулаком по столу, і келих із водою ледь не впав.

Вона знову відвела погляд, утім мовчала. Я відчував, як моє серце шалено б’ється в грудях, і дихання стає важким. Немов я скоро втрачу свідомість.

— Скажи мені правду, Вікторіє, — мій голос затремтів. — Я заслужив це.

Вікторія повільно підняла очі й подивилася прямо в його душу.

— Це для твого ж блага, — тихо сказала вона. — Я прошу, просто прийми це.

Я ще мить сидів, втративши дар мови. Потім різко піднявся, відсунув стілець так, що той скрипнув.

— Ні, я цього не прийму. І не чекай, що я просто змирюся. Можеш грати скільки хочеш. Але я не дозволю тобі просто так піти.

Я кинув на стіл гроші й рішуче рушив до виходу, залишивши її наодинці. Але навіть ідучи, я усе ще відчував, як серце рветься назад.

Я вийшов із ресторану, наче мене вдарили чимось важким по голові. Холодне повітря обпекло легені, але я ледве помічав це. Кроки були важкими, а в голові стояв гул. Її слова не вкладалися в моїй свідомості. Вікторія. Моя Вікторія. Вона щойно це сказала.

Ні, це якась помилка. Вона не могла сказати цього серйозно. Ні. Я не дозволю їй так просто розірвати все між нами. Я обперся об стіну будівлі, стискаючи руками голову. Вітер розвівав волосся, але я не відчував холоду. Мене розривало зсередини.

Її голос… такий байдужий. Як чужий. І цей погляд. Холодний, твердий. Вона дивилась на мене, як на когось стороннього. Раптом телефон завібрував у кишені. Я різко дістав його, сподіваючись побачити її ім’я. Але екран залишався порожнім.

— Чорт… — прошепотів я, зриваючись з місця.

Я не міг ось так піти. Ні. Я розвернувся і майже побіг назад у ресторан. Відчинив двері з такою силою, що вони гучно грюкнули об стіну. Кілька людей здивовано обернулися, але мені було байдуже.

Її не було. Я крутнувся на місці, шукаючи її поглядом. Порожньо.

— Вікторіє! — гукнув я голосно, не звертаючи уваги на здивовані погляди.

Офіціант, той самий, якого я грубо відіслав раніше, підійшов з обережним виглядом.

— Ваша супутниця щойно пішла, сеньйоре.

— Куди? — гаркнув я, зірвавшись. Проте він розгублено знизав плечима.

— Вибачте… я не знаю.

— Дякую.

Я вибіг на вулицю, оглядаючи кожну постать, кожну машину. Несподівано почав падати дощ, дрібний і холодний. Я швидко набрав її номер. Гудки. Один. Другий. Третій. Вона не брала слухавку.

— Візьми слухавку! — я майже прокричав, стискаючи телефон у руці.

Але у відповідь — тиша. Я почав нервово ходити вулицею, погляд ковзав по машинах, що проїжджали повз. Щось точно сталось! Вона не могла просто так вирішити кинути мене. Не зараз, коли в нас тільки все стало бути добре!!

Раптом спогади накрили хвилею. Її сміх. Її дотики. Її поцілунки. Її теплі обійми, в яких я губився. Її очі, що світилися, коли вона дивилась на мене. Це не могло просто зникнути. Це не могла бути правда. Я підняв голову до темного неба, дощ краплями скочувався по моєму обличчю.

Тремтячими руками я знову набрав її номер. Гудки. Знову. Але потім…

— Алло? — її голос був тихий.

Я завмер.

— Вікторіє… де ти?

— Не шукай мене, Камілло.

— Що? Ні! — я зірвався. — Ти не можеш так просто піти! Поясни! Що сталося?!

— Це… правильно.

— Чорт забирай, Вікторіє! — я стиснув телефон так, що кісточки побіліли. — Якщо це через щось, скажи! Якщо я щось зробив — скажи! Я виправлюсь!

— Камілло… прощавай.

І вона швидко поклала слухавку. Я залишився стояти на порожній вулиці, під дощем, із порожнечею всередині. І вперше за довгий час я не знав, що робити.