Читати книгу - "Вибрані твори"

— Бо ми такі люді, що навиду, в затінок не ховаємося, — в тон йому відповідає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський оріх, обличчям Побережного: чи не підготував старий якоїсь каверзи?

— Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.

— А вам без масла більш подобається? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив.

— Це щоб я інспектором не був? — береться хитрими зморшками обличчя Побережного. — Що там у тебе коло лісу робиться?

Варивон насторожується. А спокійний доброзичливий Киринюк уже вгадує думки бригадира і спішить заспокоїти його:

— Порадували ви нас, бригадири… Ідеш стежкою, а колос, наче ліс, нависає над тобою. Славні поля. — Розумні, червоні від ковальського вогню очі старого ворухнулися в обвислих сітках зморщок.

— Не перехвали Варивона, він і сам себе не забуде, — обізвався Побережний.

— Так уже й не забуде, — наче ніяковіючи, відповідає Очерет.

— Так що ж у тебе поруч з просом росте? — допитується Іванишин. — Чумиза?

— Чумиза, діду.

— То хай росте на здоров'я… А озимина, вірне слово, небувала. Слово, дане партії, Сталіну, виконають наші люди, — любовно говорить Киринюк, і його пропечені, всі в шрамах і рубцях руки бережно гладять ніжне стебло.

— Напевно виконають, — погоджується Побережний. — Та й пішли, хлопці. Подзвонимо Івану Васильовичу, хай і він порадується з нами.

— Може Генадію Павловичу Новикову, другому секретареві, подзвоните? — серйозно запитує Вариюн.

— І Генадію Павловичу скажемо. Ми навіть у гостях в нього були. Про врожай і міжнародну політику розмовляли… і третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться… — І вже по-змовницьки Побережній додає: — Бач, як Варивонові жайворонки розспівались над полем.

— Чого ж їм не співати? Дозволяю. Бo є над чим і птиці повеселитися, — одвів од себе удар Очерет.

Навколо заясніли усмішки, і діди поволі пішли понад лугом.

В село Варивон, Дмитро і Василина поверталися разом. Коли підійшли до молодого, всього в квітах, парку, назустріч їм вибігла Ніна, дочка Марти. Її засмагле з сміливими рисами обличчя було сповнене радістю, захватом.

— Варивоне Івановичу, Дмитре Тимофійовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходіть, ходіть подивіться! — обернулась, і дві важкі коси гойднулися на її ще вуглуватих плечах.

Посеред парку, біля басейну, оглядаючи твір столичного скульптора, тиснулося багато колгоспників: Перше, що вразило Дмитра, — був образ матері. Вона, осміхнена, трохи відхилившись назад, наче щастя й надію, гордовито тримала на руках сповите немовля.

— Варивоне Івановичу, як вам? — довірливо торкнулася його руки Ніна.

— Хороше, дівчино, і добре, що вона не сміється, а тільки посміхається.

— А чому, Варивоне Івановичу?

— Так міцніше її розум і життя показано, — а потім напівжартома додав: — От твій образ уже скульптор інакше ліпитиме, ти нове покоління, яке в радісні часи на світ народилося.

Додому Дмитро прийшов надвечір, коли бджоли живими клубками притишено бриніли біля вічок розпарених вуликів. За густою зеленню дерев і кущів порічок почув дзвінкі голоси Андрія і Ольги. Хотів спочатку піти до дітей, але роздумав і ліг на траву біля яблуні. Навскісне сонячне проміння золотіло верховіття дерев, крізь листя просвічувались обриси яблук і груш.

— Розкажи мені казку, Андрію, — попросила Ольга.

— Тобі тільки казки в голові, — розважливо відповів.

— Бач, який ти добрий. Усі кажуть: у вашім класі ніхто краще за тебе не розповість. А тобі для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрію. То я тобі книжку нову дам почитати.

— Яку?

— Гарну. Мені піонервожата дала. Розкажи, Андрію.

Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспівала іволга і, війнувши гарячим пір'ям, перелетіла на друге дерево. І легко, наче продовжуючи пісню іволги, задзвеніли срібні ноти дитячого чистого голосу.

— Колись у давню давнину на нашу рідну землю нападали турки і татари. Де тільки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дітей топтали кіньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Іспанії.

Тоді на нашім Поділлі, коло Бугу на кручі, де тепер каменоломні стоять, жив брат Іван із сестрою Яриною. Жили вони у великій дружбі, бо нікого в них не було з рідні — всіх турки порубали. Поїхав одного разу брат у ліс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона — аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дівчина в двір, а до хати чорніше чорної хмари мчить орда. Метнулась утікати, побігла понад кручею; гострий камінь до самої кості ріже білі ноги дівчині, колючі кущі розривають руки, рвуть буйні коси, що плечі встелили; а дівчина біжить, та несила втекти від погоні.

«Краще мені смерть, чим неволя», — і з високої кручі кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен і повисла над рікою. Схопили її людолови, зв'язали мотузком і потягнули за конем. Біжить дівчина шляхом і чорну землю сльозами засіває, кров'ю червонить…

Тої години брат далеко заїхав у ліс. І от почав під ним спотикатися кінь. По рівному іде, а спотикається. Серцем відчув Іван горе — і погнав коня додому. Коли виїхав із лісу, тільки побачив чорний дим і стовп рівного полум'я замість своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слід цих фашистів і вирішив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.

У дорозі зустріла його ніч, темна, невидюща. Утомився кінь, голову понурив, милом стікає, а тут ще річка перегородила дорогу;

«Прийдеться відпочити тобі, товаришу», — пустив коня на долину, а сам дивиться в далечінь — очей не спускає.

Аж от за рікою запалали вогні. Зрадів брат: «Нападу вночі на фашистів і відіб'ю сестру».

Та не дочекалась його Ярина. Тільки почали вороги засипати біля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до крові впилась в її руки, і кинулась тікати. Побачила її варта, почала переймати, кіньми здоганяти.

Догнали сестру у степу, кіньми прибили; потім осліпили її, відрізали буйну косу, а шаблями посікли тіло на дрібні шматки.

Вночі, коли згасли вогні, переплив брат річку, напав на людоловів, порубав, розігнав їх, а сестри не знайшов.

Три літа і три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами і на своїй і на чужинській землі. Була йому в битвах удача, тільки серце удачі не мало — ніде не міг відшукати Ярини.

На четверте літо знову попав брат на те місце, де колись вперше побив ворогів. Підійшов до молодої гінкої берези, щоб зрубати її. Тільки намірився шаблею, а береза заговорила до нього:

— Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза біла — це моє тіло, а трава