Читати книгу - "І будуть люди"

Слухали... Постановили... Тішить своє серце Володя отим неіснуючим поки що протоколом, приміряє його до майбутнього весілля по-всякому, і виходить дуже добре. По-новому, по-партійному виходить!

А от як на це подивиться дядько Василь? Чи погодиться скликати такі збори?..

Ось за чим іде того вечора Твердохдіб до Ганжі. Клацає клямкою сінешніх дверей.

В чисто прибраній хаті світло, затишно, тепло. Тому дядько Василь у самій сорочці (манишка від коміра аж до синього галіфе, заправленого в чоботи). А на столі, поверх скатертини, стоси зошитів, книжки з потріпаними палітурками, чорнильниця-невиливайка, ручка й олівці — невидима присутність Ольги Михайлівни.

— Ольга Михайлівна вдома?

— Пішла, братухо, ще до обіду: возиться все з лікбезом... Запоралась, ніколи й вечері чоловікові зготовити, — скаржиться жартома Ганжа.

Володя враз веселішає, вже сміливіше проходить у хату, сідає на ослін біля столу.

Ганжа дивиться на нього, чекає, коли Володя скаже, чого прийшов. Та Володя не такий простий, щоб бовкнути прямо з порога, як у дзвона дурного, Володя заходить з іншого боку:

— А що я вам, дядьку Василю, скажу.

— Кажи, я послухаю.

— Задумали ми оголосити данилівським комсомольцям політичну війну. Дати їм політбій...

— Що ж, війна так війна, — погоджується Ганжа. — Тільки гляди, Володю, щоб вони вам не наклали: сорому тоді не оберетесь. Данилівських комсомольців я знаю, там хлопці ого як підковані!

— Ми теж підковуємось, дядьку Василю! Політгурток у нас — раз, — починає загинати пальці Володя. — Статут комсомолу всі назубок вивчили — два! За всіма подіями по газетах стежимо — три. Кожен комсомолець зобов’язався по п’ять чоловік до гуртка войовничих безбожників утягти — оце вам чотири!.. От тільки церквою вони нас поб’ють, — зажурився Володя. — Церкву вони закривають, а в нас же церкви немає...

— Да, це наші діди не догледіли, — сміється з того щирого суму Ганжа. — Знали б вони про те, що онук їхній затіє політвійну, обов’язково церкву побудували б. Щоб забезпечити тобі, Володю, повну перемогу над супротивником...

Але Володі зараз не до жартів. Добре, звичайно, було б закрити власну церкву, та коли доля їх обділила, то треба шукати інших шляхів утерти носа данилівцям.

— А що, як ми оголосимо війну всім іконам?

— Іконам? Яким?

— Та образам, що по хатах висять. Знесемо їх на вигін та й спалимо.

— Спалити, Володю, не штука, — погоджується неначе Ганжа. — А от попробуй їх знести. От до Марти Лисючки підеш за образами?

— Ні, — неохоче зізнається Володька.

— А до баби Наталки?

— Не піду.

— І я, брате, не піду. Не піду і вам поки що не раджу. Бо зачепите — буде вам війна на два фронти. І хто його знає, який фронт страшніший: данилівські комсомольці чи наші жінки. Ці як ударять із тилу, то з твоєї армії, товаришу командуючий, тільки пір’я полетить!

— Що ж нам тоді робити? — уже зовсім зажурився Володя.

— Підготувати хорошу революційну виставу.

— Виставу підготуємо... Тіки виставою данилівцям носа не втреш: у них сільбуд он який! Тут треба таке втнути, щоб їм у носі закрутило! Дядьку Василю, а що, як ми візьмемося до весни організувати колгосп?

— Як же ви його організуєте?

— А отак: кожен комсомолець запишеться... — почав знову загинати пальці Володя.

— А як не запишеться?

— Тоді ми його — з комсомолу! — рубає рішуче Володя. — Хочеш у комсомолі лишатися — сам іди до артілі й батьків за собою тягни... А якщо піонерів іще підключити — півсела до весни усуспільнимо!.. Ви чого смієтесь?

— Дивлюся оце на тебе, Володю, та й думаю: чи я колись отаким був?

— Яким? — набурмосився враз Володя.

— Отаким... Ну, як би тобі сказати... нетерпеливим, чи що, — підбирав найделікатніше слово Ганжа.

— Чого ж це я нетерпеливий?

— Дуже легко все в тебе виходить. Зібрав, наказав — і маєш артіль. А ти подумав, що з отаких наказів тільки чорти плодяться? Що з примусу й дівка не мила?..

— При чому тут дівка? — так і спалахнув Твердохліб, бо здалося йому, що дядько Василь натякає на його стосунки з Марусею.

— Ти, Володю, директиви п’ятирічного плану вивчав?

— Ну вивчав.

— То як там про колгоспи написано? До кінця тридцять другого року усуспільнити п’ятнадцять відсотків...

— Ну, й що з того, що написано!

— Ти не запріг, то не нукай! — аж розсердився Ганжа. — А не хочеш слухати по-людському, то я з тобою і часу витрачати даремно не стану!

Дістав тютюн, скрутив цигарку, запалив. Курив і потроху відходив: тепленьким, легенько насмішливим димком заволікався погляд Ганжі.

— Я тобі, Володю, добра хочу. Щоб ти дещо зрозумів та затямив. А ти роги наставляєш... От про ці п’ятнадцять відсотків... Думав я, Володю, міркував. Здається мені, що не можна цю справу відсотками міряти. Це ж не земля, що її скільки задумав, стільки й зорав. Та й то, якщо погода дозволить, як кінь не підіб’ється, як плуг не зламається. А тут люди живі, і кожна людина одна на одну не схожа... Цей до колгоспу хоч сьогодні піде, а в того свідомість ще зовсім не дозріла. Зірви зелене яблуко: що з нього буде? Або заплануй, щоб до майбутньої весни всі парубки переженилися... В кого, може, ще й дівчини немає, ще й не підросла його суджена — все одно женися! Хоч на сучці, а дай Володі план! Та ти не супся, а краще поміркуй над тим, що я кажу. А не хочеш думати, то послухай, що люди розумні говорять...

Звівся, виніс із другої кімнати тоненький учнівський зошит, розкрив сторінки, списані то олівцем, то чорнилом, всіяні кляксами й перекресленими словами, — не пройшов Ганжа школи правопису, не наламував пальці задля каліграфії, то й писав, як доведеться.

— Ось записую... Так, різні думки щодо усуспільнення. А більше, що люди розумні про це пишуть... Ленін не раз казав не спішити, щоб не пошитися в дурні... А от найсвіжіше... Ага, ось воно! От послухай, Володю, що товариш Орджонікідзе нещодавно сказав... «Організовуючи їх...» Це про бідняків і середняків сказано, Володю, «...їх навколо трактора, партія

переводить розпорошене селянське господарство на соціялістичні рейки... Щоб завершити цю роботу, потрібні будуть роки, доведеться роками і роками провадити уперту, повсякденну роботу...» Повсякденну й уперту, Володю! «...щоб двадцятимільйонне розпорошене селянське господарство організувати навколо трактора, комуни, колгоспу, артілі...» Роки і роки! А ти — до весни половину села у артіль!

— То що ж це виходить?... То це я до повного соціялізму і не доживу?

— А соціялізм для кого ми, Володю, будуємо?

— Як для кого?

— Тільки для себе чи й для отих, що після нас по оцій землі ходитимуть? Якщо тільки для себе, щоб отак: дайош на завтра соціялізм, бо нам дуже свербить побувати у ньому, а після нас — хоч і трава не рости... Тоді що ж, тоді й справді можна зігнати силоміць всіх дядьків до артілей та й оголошувати соціялізм... От ти, Володю, про світову революцію мрієш, — продовжував