Читати книгу - "Зірки Егера"

— Хапайте драбини, тягніть нагору! — крикнув Гергей.

На превеликий подив турків, угорці перестали віддирати й відштовхувати від мурів драбини, а навпаки, тільки-но турки піднімали їх угору, одним ривком перекидали драбини до себе за мур.

П'ять драбин перетягли в такий спосіб. І раптом турецький офіцер у жовтих мідних обладунках зачепив свою драбину й тут же всією вагою навалився на неї.

— Тягніть! — закричав Гергей і, засунувши списа між східцями драбини, наліг на ратище.— Допомагайте, хлопці! — крикнув він знову.

Драбина вигнулася над прямовисним муром. На її кінці теліпався мідно-жовтий турок з довгим хвостатим списом у руці. Та, опинившись у повітрі, він випустив і списа, і щит, обіруч ухопився за нижній щабель і повис у повітрі.

Внизу все турецьке воїнство залементувало:

— Аллах! Аллах!

Гергею хотілося втягти турка разом з драбиною, та часу не було — іншою драбиною вже видирався асаб у хутряній шапці, треба і з ним упоратися.

— Переверніть драбину! — обливаючись потом, крикнув Гергей чотирьом солдатам, які тягли драбину.

Один із солдатів, Дюрі Дюлаї, впав біля ніг Гергея. Гергей перестрибнув через нього і встромив спис у плече асаба. Асаб похитнувся, „червона кров залила йому руку, і він полетів сторч головою, збиваючи на льоту ще з десяток турків, які рвалися вгору.

Тепер і солдати зрозуміли Гергея: ривком перевернули драбину, і туркові в мідних обладунках довелося вибирати — або вивихнути собі руку, або пролетіти двадцять сажнів у повітрі.

Він вибрав останнє.

Турецький барабанщик, який гамселив унизу у великий барабан, упав під вагою мідного панцерника, що врізався в нього, і обидва лягли бездиханними серед інших мертвяків.

Але що важили ці два життя, коли турків тисячі!

Драбиною швидко-швидко піднімався щит з крокодилячої шкури — так швидко, наче він був крилатий. Під щитом нікого не було видно. Кінець угорського списа зісковзнув з його гладенької поверхні. Хитрий турок, певно, прикріпив щит до вершка свого шолома. І звідки не били по цьому щиту, він тільки похитувався у повітрі, а спис знову зісковзував у порожнечу.

Але Гергей був тут як тут.

— Ось як треба! — сказав він, повертаючи списа товстим кінцем ратища вгору і б'ючи з усієї сили по щиту. Турок полетів униз головою.

А довкіл лунав незмовкний лемент:

— Аллах акбар! Я керім! Я феттах!

Іноді кричали й по-угорськи:

— Здавайте фортецю!

— На, маєш! — горлав Золтаї і страшними ударами кирки пробивав щити, шоломи й голови.

Він стояв біля пролому і бився тільки киркою. До пояса його захищав мур. Орудувати списом він дав змогу своїм солдатам, а сам зайняв місце на викладеній з колод стіні, де легко було зачепити драбину і де драбини стояли щільно одна біля одної, і ними безперервно піднімалися юрмища озброєних людей.

Золтаї наказав ламати драбини, потім крикнув:

— Хлопці, бий їх по макітрах!

У сталевому панцирі, з довгою киркою в руці, Золтаї став попереду всіх, щоб першим зустріти непроханих гостей. Обличчя його заливав піт, але витязь був сповнений веселої бадьорості. Час від часу він попльовував собі на долоні і горлав:

— Лізь, лізь, чорнопикий, дай я полюбуюся на твою губату мармизу! — підбадьорював він темнолицого сарацина, який крізь клуби диму рвався по драбині вгору і тримав над собою легкий плетений щит, з-під якого лише іноді поблискували білки його очей.

Піднявшись уже високо, сарацин увесь зіщулився, зігнувся і поліз далі, збираючись на верхньому щаблі нагально випростатись, простромити списом Золтаї і вискочити на вишку.

Першому, хто підніме на вишці прапор перемоги, було обіцяно єгерський пашалик. Знали про це й захисники фортеці.

І ось чорний барс рвався нагору. Слідом за ним ліз довгобородий джебеджі й оскаженіло, бризкаючи піною з рота, кричав: «Аллах акбар!» Ззаду за поясом у нього стирчав бунчук на короткому держаку, а в зубах він тримав широкий оголений ятаган.

— Аллах акбар! Я керім! Я рахім!

Золтаї ривком опустив забороло. І дуже вчасно: сарацин випростався, змахнув списом, але тут же зламав його об сталевий підборідник шолома.

Тієї ж миті Золтаї вдарив його киркою, і сарацин полетів з драбини сторч головою.

Сопучи, мов ковальський міх, бородань виліз нагору. В руках у нього не спис, а обушок.

Золтаї ухилився від обушка і так