Читати книгу - "Господиня"

Руки вже не літали. Док знову захропів. Потім він з’їхав на землю, й від нього відділилася інша тінь і підійшла до мене.

— Ходімо, — прошепотів Джаред. — У нас мало часу.

Серце мало не розірвалося від радості.

«Він нам вірить!»

Я скочила на ноги, насилу розігнувши закам’янілі суглоби.

— Що ти зробив із Доком?

— Хлороформ. Це ненадовго.

Я швидко розвернулася й вилила на Джеймі відро води, щоб наскрізь просякли і його одяг, і матрац. Він навіть не поворухнувся. Може, це хоч трохи охолодить хлопця.

— Йди за мною.

Я насідала Джаредові на п’яти. Ми рухалися тихо, але швидко, мало не торкаючись одне одного. Джаред навпомацки прямував уздовж стіни, і я робила так само.

Він зупинився у печері з городом, повністю залитій місячним світлом. Нікого… Вперше за увесь час я роздивилася Джареда: за спиною у нього висіла рушниця, до пояса був прикріплений ніж. Раптом Джаред простягнув до мене руку — в ній була смужка темної тканини.

Я все одразу збагнула і кивнула.

— Давай, зав’язуй, — мовила я й заплющила повіки. Він міцно зав’язав очі тканиною. Зайве марнування часу — я б і так їх не розплющувала.

Джаред швидко зав’язав міцний вузол, і я покрутилася — раз, двічі… Його руки самі зупинили мене.

— Достатньо, — сказав він, а тоді схопив мене на оберемок і завдав собі на плечі. Так я висіла, розгойдуючись із кожним кроком, і терлася щокою об Джаредову спину. Рушниця хилиталася поруч. Його руки стиснули мене за стегна, і він рушив уперед.

Я й не уявляла, куди ми прямуємо, та й не намагалася це зрозуміти. Я зосередилася на тому, що рахувала кроки. Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три…

Джаред ішов то вгору, то вниз. Та я намагалася про це не думати.

Чотириста дванадцять, чотириста тринадцять, чотириста чотирнадцять…

Ми вийшли з печер. Легені наповнилися чистим сухим повітрям. Було спекотно, хоча було вже за полуніч. Джаред зняв мене з плеча й поставив на ноги.

— Поверхня рівна. Зможеш бігти із зав’язаними очима?

— Так.

Він міцно схопив мене за лікоть і рвонув уперед. Мені було нелегко: час від часу я спотикалася, але Джаред вчасно мене ловив. Поступово я призвичаїлася до нерівностей і вже не заточувалася. Ми обоє захекалися.

— Якщо… ми дістанемося… джипа… він… на видноті.

Джип? Я відчула дивний прилив ностальгії. Мел не бачила джипа відтоді, як Джаред відвіз її в Чикаго. Не знала, чи він уцілів.

— Якщо нам… не вдасться? — запитала я.

— Тоді нас зловлять… Тебе вб’ють. Іян… не помилявся… тут… він має рацію.

Я додала швидкості — не заради того, щоб урятувати собі життя, а заради Джеймі,— і знову перечепилася.

— Давай… зніму пов’язку. Тоді ти… бігтимеш швидше.

— Ти впевнений?

— Пообіцяй… що не роззиратимешся. Гаразд?

— Обіцяю.

Він розв’язав вузол, пов’язка сповзла з очей, і я одразу ж опустила погляд собі під ноги.

Картина зразу перемінилася. Яскраво світив місяць, м’який пісок тьмяно поблискував. Джаред випустив мою руку й побіг швидше. Тепер мені було легше триматися його — моє тіло давно звикло до бігу. Я перейшла на свій звичний темп: миля за шість хвилин. Я б не змогла бігти в такому темпі довго, але зупинятися я все одно не збиралася.

— Чуєш?.. — запитав він.

Я дослухалася — тільки тупіт двох пар ніг по піску.

— Ні.

Джаред кивнув.

Мабуть, саме тому він поцупив рушницю: без зброї їм нас не зупинити.

Ми бігли приблизно годину. Я вже сповільнювалася, та й Джаред також. У роті палало, горло здавило від спраги.

Я не відривала погляду від землі, тому вельми здивувалася, коли Джаред затулив мені очі рукою. Я спіткнулася, і він перейшов на крок.

— Майже прийшли… вже на місці…

Не забираючи долоні, він підштовхнув мене вперед. Наші кроки дивно відлунювали довкола — мабуть, тут уже не пласка пустеля.

— Залізай.

Джаредова рука зникла, але довкола було темно, як і раніше: ще одна печера. Неглибока. Якщо обернутися, можна побачити все, що знадвору. Я не схотіла обертатися.

Джип стояв обернений капотом у глибину печери. І хоча я ніколи не бачила його раніше, він був точно такий самий, як у спогадах Мелані. Я заскочила на сидіння.

Джаред уже зайняв своє місце. Він нахилився і знову зав’язав мені очі. Я намагалася не ворушитися, щоб спростити його завдання.

Заревів мотор, і я злякалася. Звук видався мені небезпечним: нас шукає забагато людей.

Джаред дав задній хід, і в обличчя вдарив вітер. Джип дивно свистів, і ці звуки не в’язалися зі спогадами Мелані.