Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки капітана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.

- То капітан Джон ще не втрачає надії? - спитала вона.

- Ні,- відповів Роберт.- Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?

- Я згодна,- прошепотіла Мері.- Але нам доведеться розлучитися!

- Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти - жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік - батько часто казав мені це,- чоловік мусить сам кувати свою долю!

- А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!

- Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! - вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.

- Братику мій, хлопчику мій,- казала Мері,- коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!

- О Мері! - вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.

- А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? - знову заговорила Мері.

- О, це зробити неважко! - по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт.- Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!

- Ні, навпаки, жити заради них! - вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло.- Це їм більше припаде до серця, й мені також!

Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтом.

Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.

- До мене! Пробі! - кричав той голос.

- Мері! - гукнув Роберт.- Ти чула, Мері, ти чула?

Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.

- Роберте,- мовила бліда з хвилювання Мері,- мені здалося... Так, мені здалося, як і тобі... Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..

Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:

- Батько! Наш батько!

Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.

- Допоможіть! - закричав Роберт.- Сестра! Батько! Допоможіть!

Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.

- Сестра вмирає, а наш батько - там! - кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.

Ніхто нічого не розумів.

- Так, мій батько там! - повторював хлопець.- Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!

О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:

- Мій батько! Мій батько там!

Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.

- Мілорде, леді Гелено,- повторювала вона, стискаючи руки,- кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє «прощай»!

Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.

А Роберт безнастанно повторював:

- Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!

Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті - діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?

Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:

- Ти чув голос батька, мій хлопчику?

- Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: «До мене! До мене!»

- Ти впізнав його голос?

- Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!

Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.

- Гавкінсе,- спитав Гленарван,- ви стояли за стерном, коли міс Мері знепритомніла?

- Так, сер,- відповів Гавкінс.

- І ви нічого не помітили, нічого не чули?

- Нічого, сер.

- От бачиш, Роберте.

- Якби це був батько Гавкінса,- з невгамовним запалом вигукнув хлопчик,- він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!

Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і хлопець поринув у важке забуття.

- Бідолашні сироти! - промовив Джон Манглс.- Які тяжкі випробування посилає їм доля!

- Ваша правда,- озвався Гленарван,- надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.

- Водночас в обох? - пробурмотів Паганель.- Дуже дивно! Наука цього не визнає.

Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися.