Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Найімовірніше, реальну владу в регіоні, спираючись на мережу фортець, зберігала Візантія, хозарське ж втручання обмежувалося відносно регулярним збором данини з місцевого населення, що було своєрідною платнею візантійців за мир на кордоні. У будь-якому разі хозари мало втручались у повсякденний побут своїх данників, які продовжували перебувати під одностороннім впливом візантійської культури. Якщо у військовій сфері у регіоні каганат і міг потягатися з імперією, то культурне поле бою однозначно виборола Візантія — хозари просто були не в змозі запропонувати щось рівноцінне і конкурентоспроможне її впливові. Беззаперечною залишається християнська приналежність населення Кримської Готії, та й у політичній сфері місцеві архонти якщо і не завжди були підвладні, то більшою мірою тяжіли до Візантії.

Показово, що приблизно у 80-х рр. відбувається зміна місцевого адміністративного устрою. Джерела згадують наявність на чолі області кира (пана) Готії, якому були підвладні місцеві архонти — очільники фортець. Імовірно, кир Готії був намісником особливого візантійського прикордонного регіону. Уперше цього чиновника згадано у «Житії Іоанна Готського» під час опису повстання місцевих мешканців (приблизно у 784–785 рр.) проти хазарського загарбання. Слід зауважити, що джерело чітко встановлює послідовність подій: 1) хозари за наказом кагана захоплюють фортецю Дорос і розміщують там свій гарнізон; 2) єпископ Іоанн разом із киром Готії, його архонтами й усім народом піднімають повстання проти окупантів, виганяють збройний хозарський загін із Дороса й оволодівають Клісурами; 3) одне з поселень видає єпископа Іоанна кагану і кир Готії разом з усіма підвладними йому архонтами і народом здається на милість хозарського володаря.

Якщо слідувати букві джерела, стають очевидними кілька речей. По-перше, кир Готії стояв на чолі візантійської області вже до моменту захоплення Доросу хозарами. По-друге, хозари не контролювали Дорос — центральну фортецю Кримської Готії — до моменту захоплення. По-третє, порушення візантійсько-хозарського балансу на користь каганату відразу наразилось на протидію з боку місцевих мешканців й адміністрації, що засвідчує незвичність для них ситуації, яка склалася, і яку вони й спробували виправити. Отже, до захоплення Доросу за наказом і подальшого програшу повстання проти загарбників хозари, судячи з усього, не володіли Готією повною мірою і в односторонньому порядку.

Поразка повстання призвела до тимчасового, нетривалого і нетривкого встановлення панування хозар над Кримською Готією. Імовірно, у зв’язку з цим наприкінці VIII — на початку ІХ ст. було здійснено реорганізацію місцевої церковної структури — створено Готську єпархію. Ця церковна адміністративно-територіальна одиниця, перетворена наприкінці ХІІІ ст., проіснувала зрештою аж до кінця XVIII ст., залишаючись надійним засобом християнізації місцевого населення незалежно від будь-яких мінливостей місцевого політичного життя, до того ж уже до другої половини ІХ ст. Візантія остаточно повернула фортеці гірського Криму під свій контроль. А до кінця Х ст. завершилась остаточна асиміляція місцевих мешканців, об’єднаних спільним знаменником християнства та візантійської культури. За похованнями цього й більш пізнього часу, здійсненими за християнським поховальним обрядом, уже абсолютно неможливо визначити етнічну приналежність похованого — колишні готи, алани, греки-ромеї, тюрки остаточно злилися в єдину християнізовану гірськокримську народність.

Утім Готія як окремий історико-географічний регіон продовжила своє існування й пізніше. Так, у XIV ст. Кримська Готія зі столицею у Феодоро-Мангупі займала значну частину Південно-Західного Криму, простягаючись уздовж узбережжя від Херсона до Алушти і сягаючи на півночі гори Чатир-Даг і гірської фортеці Кирк-Єр. А згідно з договором 1381 р. між генуезцями і татарами частина прибережних готських земель від Чембало (Балаклава) до Солдаї (Судак) відходила генуезцям і називалася у діловодстві «капітанство Готія». Терміни «готи» і «Готія» згадують численні середньовічні автори — Вільгельм де Рубрук, Маріно Сандуно, Джованні Монтекорвіно, Йоганн Шільтбергер, Матвій Меховський та ін.

Так само доволі довго зберігалась як певна готська етнічна самосвідомість, і так готська мова як безписемна мова побутового спілкування. Уже аж у середині XVI ст. австрійський дипломат, посол імператора Фердинанда І в Османській імперії 1552–1562 рр., фламандець за походженням Огіра Гіселін де Бузбек зустрів у Константинополі двох мешканців Кримського півострова, грека і гота, які прибули до Стамбула з метою подання скарг на розгляд турецького султана. Показово при цьому, що гот, внаслідок постійного спілкування з греками, не знав рідної мови і говорив по-грецьки, натомість грек внаслідок тісного спілкування із готами вивчив їхню мову. Саме цей останній і став головним інформатором де Бузбека, повідомивши, що готи й досі проживають у численних кримських селах, а також містах Мангуп і Сюрень. За необхідності вони могли виставити до війська кримського хана до восьмисот стрільців-піхотинців. Завдяки спілкуванню з кримським греком де Бузбек записав кількадесят готських слів, кілька коротких фраз і навіть початок пісні готською мовою. Сучасні лінгвісти переконливо довели, що записи де Бузбека справді фіксують існування у Криму в XVI ст. готської мови, яка використовувалась, до того ж, як засіб не лише домашнього, а й міжетнічного спілкування. Ця мова відділилася від германських наріч не пізніше ніж у ІІІ ст. н. е. і може бути названою «кримсько-» або «східно-готською».

Нарешті, найточніше етнічну ситуацію, що склалася за доби середньовіччя у межах Кримської Готії, описав у першій половині XV ст. венеціанський купець Йосафат Барбаро: «Я думаю, що завдяки сусідству готів з аланами виникла назва готалани. Першими у цій місцевості були алани, а потім прийшли готи; вони завоювали ці країни і змішали своє ім’я з іменем аланів. Таким чином, внаслідок змішання одного племені з іншим, вони і називають себе готаланами. Й ті, й другі слідують обрядам грецької церкви».

Мовна ситуація

Мови на межі ер та до Х ст.

Юрій Мосенкіс

У І тис. н. е. джерел відомостей про мовну історію України значно більше порівняно з І тис. до н. е. Поряд із текстами грецьких (античних і візантійських) авторів, це готські, скандинавські та інші документи, зокрема, назви слов’янських племен та імена слов’ян у чужомовних документах. Значну історико-лінгвістичну інформацію (яка, втім, важко піддається датуванню) може дати інтерпретація власних назв України — територіальних найменувань (топонімів), імен людей (антропонімів), імен релігійної сфери (теонімів). Іще одне джерело мовної інформації — так звані субстрати (з латинської субстрат буквально означає «підшар»), тобто залишки попередніх зниклих мов. Як у власних назвах на території України, так і у праслов’янській мові (частиною ареалу поширення якої була територія сучасної України), а відтак і в українській можна виділити субстратні елементи, серед яких найбільш надійними є іранські, менш аргументовані кавказькі. Обидва ці мовні компоненти могли виявлятися на українській території впродовж тривалого періоду. У випадку іранськомовного шару — від кінця IV тис. до н. е. (середньодніпровська культура, вірогідно, протоіндоіранська за мовою) до середньовічних аланів. Кавказькомовний шар України може бути датований часом від неоліту до Київської Русі. Етнолінгвістичним концепціям української праісторії дуже бракує професійних комплексних кавказознавчих досліджень, без яких цілісну картину давнього мовного розвитку України важко уявити.

Питання про наявність у Київській Русі дохристиянської писемності залишається дискусійним, основний масив писемних текстів з’являється після запровадження християнства. Є всі підстави гадати, що історичну інформацію в попередні періоди передавали усно. Не тільки билини Київської Русі містять значний шар історичних свідчень, а й літописні тексти (у їх світській частині) піддаються реконструкції як усні історичні пісні. Згадаємо,