Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)" автора Михайло Юрійович Відейко. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 160 161 162 ... 231
Перейти на сторінку:
Рим від зовнішніх ворогів. Ці варварські народи визнавали зверхність імператорської влади і водночас отримували від неї платню за військову службу. Чи не таку само систему відносин було налагоджено й у Криму?

Справді, вже саме територіальне розташування варварського населення, яке лишило некрополі з кремацією на південному березі Таврики й у найближчих околицях Херсонеса, в долині річки Чорна, може свідчити про узгодженість дій нових поселенців з римською адміністрацією. Ці регіони, які перед тим пильно контролювалися римським військом, не могли бути заселені без певного узгодження з римлянами. Отже, найімовірніше, у Південно-Західній Тавриці римляни застосували таку само систему стосунків із «варварами», яка була характерна для Дунайського лімесу Римської імперії. Про поширення цієї практики на межі IV–V ст., ймовірно, може свідчити виявлений на мисі Ай-Тодор скарб монет із наслідуванням монет «променевого» типу, який, на думку дослідників, був пов’язаний із новими хвилями переселення до Криму «варварів» , котрі були федератами імперії.

Попри повну відсутність прямих свідчень писемних джерел про природу військово-політичних контактів між римлянами та готами у Південно-Західній Тавриці, зроблене припущення видається високоймовірним. Справді, будь-які згадки про збройні зіткнення римського гарнізону Херсонеса із сусідніми «варварами» відсутні. Натомість археологічні джерела засвідчують наявність тісних економічних контактів довколишнього варварського населення з містом. Так, численні імпортні античні речі зосереджуються у варварських могильниках південного берега Таврики, у Байдарській та Інкерманській долинах.

Важливо зазначити, що саме в цей час відбулося також навернення готів у християнство. Найімовірніше, християнство поширилося у Південно-Західному Криму з Херсонеса. Важливим фактором знайомства з новою релігією були також уже згадувані морські грабіжницькі походи до Малої Азії, з яких вояки повертались з численними полоненими, серед яких було чимало християн. Візантійський історик Прокопій Кесарійський стверджував, що східнопричорноморські готи навернулися до християнства ще до того, як полишили Крим у 70-х рр. IV ст., рушивши на Захід. Справді, єпископ Готії Феофіл вперше згадується у писемних джерелах вже 325 р., коли він поставив підпис під документами Першого Вселенського Собору в м. Нікея поряд із підписом боспорського єпископа Кадма. Археологічні ж джерела засвідчують поступову відмову германських поселенців від трупоспалення і заміну традиційної язичницької кремації інгумацією. Так, наприклад, від середини V ст. відмовляються від спалення померлих германці, які замешкали на Чорній річці. Вочевидь, зміна поховального обряду відбулася внаслідок християнизації готів, які, перебуваючи у регіоні іншої культурної традиції, переймали у місцевих мешканців як вірування, так і форму поховання померлих. У побуті германців поступово з’являються речі з християнською символікою. Найраніші з них — пряжка і привозні червонолакові миски — датуються першою половиною VI cт.

Отже, вже від останньої чверті ІІІ — початку IV ст. готи й алани, підтримуючи мирні стосунки з Херсонесом і перетворившись, найімовірніше, на союзників-федератів Риму в регіоні, дедалі активніше опановували Південно-Західний Крим. Під цей час вони, ймовірно, жили спорідненими територіальними общинами з окремим незалежним самоврядуванням. Ці громади не були об’єднані у цілісну територіальну державу й, відповідно, не мали розвиненої вертикалі владних структур. Водночас завдяки спільності інтересів, вони утворювали щось на кшталт конфедерації, у межах якої могли узгоджувати певні питання, важливі для всієї культурно-територіальної спільноти загалом. До таких питань могли належати, наприклад, ведення спільних воєнних дій для захисту від зовнішнього ворога або ж укладання договірних союзницьких стосунків із сусідами. Займалось поліетнічне гото-аланське населення переважно землеробством і тваринництвом, активно торгувало з сусіднім Херсонесом, звідки купувало вино, прикраси, глиняний та скляний посуд.

Можливо, германо-аланські територіальні общини Криму були певним чином включені до складу готської «держави Германаріха», яка сформувалася у Північному Причорномор’ї на середину IV ст., однак джерела про це мовчать. У будь-якому разі, вже у середині 70-х рр. IV ст. це нестійке протодержавне утворення загинуло внаслідок стрімкого вторгнення зі східних степів кочовиків-гуннів. Руйнівна гуннська навала каталізувала грандіозні міграції, відомі під назвою Великого переселення народів. Зрушені кочовиками з обжитих земель готи також рушили на Захід, діставшись Італії й Іспанії. Однак ту частину готів, яка облаштувалася у Криму, ці події зачепили менше й вони спромоглися утриматись у замешканих раніше місцинах. Прокопій Кесарійський зауважував, що готи гірського Криму добровільно лишилися на півострові у той час, коли Теодоріх рушив до Італії.

Можна припустити, що саме тоді, від останньої чверті IV ст. і впродовж V cт., відбулося остаточне виокремлення самобутньої кримської країни готів, відособленої як від кочового степу, з одного боку, так і від постантичної візантійської цивілізації — з другого. Принаймні саме на цей часовий проміжок вказує у завершеному близько 560–561 рр. трактаті «Про споруди» імператора Юстиніана І (527–565 рр.) Прокопій Кесарійський: «...на цьому узбережжі є країна під назвою Дорі, де спрадавна живуть готи, які не рушили за Теодоріхом, який відбував до Італії. Вони добровільно лишились тут». Окремо історик зазначає, що готи були чудовими землеробами, а також згадує про надзвичайну гостинність готів, гостинніших, за його словами, за будь-кого з людей. Науковці обґрунтовано вважають, що впродовж двох попередніх століть місцеві мешканці поступово інтегрувалися, внаслідок чого готами стали називати не лише германців, а й колишніх аланів, нащадків скіфів та сарматів.

Особливий інтерес становлять наведені Прокопієм локалізація та опис гірської країни готів: «Сама область Дорі лежить на узвишші, однак вона не кам’яниста і не суха, навпаки, земля дуже гарна і породжує найкращі плоди». На підставі цих свідчень, а також враховуючи дані археологічних досліджень, науковці намагалися визначити розташування країни Дорі, поміщаючи її у долині Чорної річки, плато гори Мангуп, у Байдарській долині, в районі сучасного Інкермана, на Південному березі Криму і навіть на Тамані й у східній частині Керченського півострова. Наразі загальноприйнятою вважається локалізація країна Дорі у гірському Південно-Західному Криму, регіоні, який згодом, у VIII–IX ст., буде називатися в офіційних візантійських джерелах Клімата, а у церковній літературі — «Готія».

Активна увага візантійців до готських федератів знайшла свій вияв не лише у військовій сфері. Інтенсифікація контактів сприяла подальшій візантинізації місцевого населення. Під цим терміном мається на увазі комплексний процес християнізації місцевого населення, сприйняття ним грецької мови та ромейської культури на світоглядному та побутовому рівнях тощо. Так, археологічні розкопки засвідчують остаточну уніфікацію поховального обряду, поширення поховань не лише у склепах, а й у плитових могилах. На некрополях встановлюють християнські надгробки. Набувають розповсюдження візантійські поясні набори і жіночий одяг, дедалі більш популярною стає християнська символіка на прикрасах і деталях одягу місцевих мешканців. Готи охоче носять хрести і амулети, каблучки і пряжки з християнськими образами. Саме тоді і щонайменше до кінця VIІ ст. область Дорі належить до Херсонської єпархії. Принаймні, у актах Трулльського (П’ято-Шостого) Вселенського собору (692 р.) у Константинополі згадується єпископ Херсона і хори Доранта (Дороса) Георгій.

Звичне повсякденне життя Кримської Готії навряд чи зазнало суттєвих змін під час хозарської навали, коли країна Дорі опинилася на вістрі візантійсько-хозарського протистояння, вона і стала осердям візантійсько-хозарської взаємодії, оскільки, внаслідок мінливості політичного життя Хозарський каганат був то суперником, то партнером Візантійської імперії. У Криму хозари облаштувалися переважно у межах Керченського півострова, тоді як Південно-Західний Крим — Готія — мав напівнезалежний статус, перебуваючи між двох державних потуг, які, поборюючи одна одну, то посилювали тут свою присутність, то слабшали, поступаючись місцем суперникові. Визначити її реальний політичний статус, як видається, майже неможливо, хоча дослідники продовжують сперечатися, відстоюючи концепції чи то візантійсько-хоазарського кондомініуму-співвладдя над регіоном, чи то одностороннього хозарського протекторату, буцімто

1 ... 160 161 162 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"