Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

для наркотиків вибрав резервуар із водою, можна було домислити багатозначний висновок: умисний плювок в обличчя Денні. Фариш знав, як той боїться води — відколи їхній батько спробував навчити його плава­ти, зіштовхнувши з пірса в озеро, коли Денні було чотири-п’ять років. Та замість того, щоб поплисти — як було з Фаришем, Майком та іншими братами, коли так робили їм — він став тонути. Денні дуже чітко все це пам’ятав: жах від занурення, а тоді жах від харкан­ня й спльовування повної піску мутної води, коли батько (розлю­чений, бо мусив повністю вдягненим стрибати в озеро) кричав на нього; тож коли Денні покидав той занехаяний пірс, він більше не мав особливого бажання хоч колись занурюватися в глибоку воду.

Також Фариш норовливо проігнорував практичну загрозу від зберігання кришталю в такому невдалому вологому місці. Одного дощового березневого дня Денні був у лабораторії з Фаришем, і через вологість речовина не хотіла кристалізуватися. Хоч як вони з нею морочилися, та злипалася й липкою твердою котлетою осідала на дзеркальці під пальцями — усе марно.

Денні — з відчуттям поразки — трішки нюхнув, щоб заспокоїти нерви, а тоді викинув сигарету у вікно й завів машину. Опинившись знову на вулиці, він зовсім забув про свою реальну справу (відправити бабин рахунок) і знову проїхав повз похоронний зал. Але хоч Сом досі сидів у лімузині, дівчинки там не було, а на передніх сходах роїлося забагато людей.

«Може, проїду ще одне коло по кварталу», — подумав він.

Александрія: плоска й безлюдна, колообіг повторюваних вуличних знаків, гігантська модель залізниці. Рано чи пізно тут тебе зборює відчуття нереальності. Безвітряні вулиці, безбарвне небо. Будівлі порожні, лише картон і бутафорія. «І якщо їхати досить довго, — подумав він, — завжди опинишся саме там, звідки почав».

 

Ґрейс Фонтейн трохи зніяковіло піднялася передніми сходами до вхідних дверей будинку Еді. Крізь коридор, звужений масивними заскленими шафами для книг, вона подалася на голоси й святковий дзенькіт скла у переповнену вітальню. Стрекотів вентилятор. У кімнаті яблуку було ніде впасти: чоловіки поскидали піджаки, жінки світили рум’яними обличчями. На лляній скатертині стояла чаша з пуншем, а також тарелі з битими коржиками130 й шинкою; срібні вазочки з арахісом і зацукрованим мигдалем; стос червоних паперових серветок («непоказні», — відзначила місіс Фонтейн) з виведеними золотом ініціалами Еді.

Стискаючи сумочку, місіс Фонтейн стояла в одвірку й чекала, коли на неї звернуть увагу. Якщо зважати на житло, будинок Еді (бунгало, якщо відверто) був менший, ніж у неї, але місіс Фонтейн походила з сільських людей («добрих християн», як вона любила зазначати, та все одно народу пагорбів), і її лякали чаша для пуншу, штори із золотого шовку й великий плантаційний стіл для трапез, — за яким навіть із вставкою вміщалося як мінімум дванадцятеро людей — а також домінантний портрет батька Судді Кліва, що затьмарював дрібну камінну полицю. По периметру кімнати — ніби в школі танців — у повній готовності стояли двадцять чотири стільці з «лірною» спинкою й розшитими в стилі пті-пуан сидіннями; і хоч кімната була трохи замала й занизька для розміщення такої кількості масивних темних меблів, місіс Фонтейн усе одно почувалася в ній зляканою.

Едіт — у білому коктейльному фартуху поверх чорної сукні — запримітила місіс Фонтейн, відклала тацю з коржиками й підійшла до неї.

— Ти тут, Ґрейс. Дякую, що зайшла. — На ній були важкі чорні окуляри — чоловічі, схожі на ті, що носив Портер, покійний чоло­вік місіс Фонтейн; не дуже личать жінці, подумала місіс Фонтейн; крім того, зі столової склянки, обгорнутої знизу вологою різдвяною серветкою, вона пила щось дуже подібне на віскі з льодом.

Місіс Фонтейн — не в змозі стриматися — зазначила:

— Ви ніби святкуєте, таку вечірку тут скликали після похорону.

— Ну, не лягати ж і вмирати, — огризнулася Еді. — Сходи візь­ми собі закусок, поки ще гарячі, будь ласка.

Місіс Фонтейн, збентежена, стояла непорушно й блукала незосередженим поглядом по віддалених об’єктах. Зрештою відповіла невиразно:

— Дякую, — і манірно рушила до шведського столу.

Еді приклала прохолодну склянку собі до скроні. До сьогодні вона бувала під мухою з пів десятка разів за все життя — і всі до тридцяти й за суттєво радісніших обставин.

— Едіт, люба моя, тобі чимсь допомогти?

Якась жінка з баптистської церкви — невисока, круглолиця, з добросердечною бентегою в поведінці, наче Вінні-Пух — і хоч стрельте, але Едіт не могла пригадати, як її звуть.

— Ні, дякую! — відмовилася вона, поплескавши жінку по спині, після чого попрямувала поміж людей. Від болю в ребрах забивало дух, проте, як на диво, вона була за це вдячна, бо так їй стало легше зосередитися — на гостях, гостьовій книзі, чистих склянках; на гарячих закусках, поповненні таці з крекерами, регулярному дозаправленню імбирним елем чаші з пуншем; і всі ці турботи також відволікали її від смерті Ліббі, яку вона ще поки не осягнула цілком. За останні кілька днів — скаженій гротескній мазанині з лікарів, квітів, ритуальних гримерів, паперів на підпис і людей, що прибували здалеку — вона не пролила ані сльози; віддала всю себе поминкам після похорону (сріблу, яке треба відполірувати, чашкам для пуншу, які треба з дзенькотом знести з горища й помити), частково заради гостей здалеку, серед них деякі не бачилися роками. Звісно ж, хай яка сумна оказія, та всі хочуть мати можливість надолужити час розлуки; і Еді була вдячна за такий стимул рухатися далі, всміхатися й підсипати у вазочки зацукрований мигдаль. Минулого вечора вона зав’язала волосся білою ганчіркою й гасала по будинку із совком, поліролем і щіткою для килима: підбивала подушки, протирала дзеркала, совала меблі, витрушувала килимки й натирала підлогу, коли перевалило далеко за північ. Вона розставила квіти, заново розмістила тарілки в серванті. Тоді пішла на свою бездоганну кухню, напустила повну велику раковину мильної води і — тремтливими від утоми руками — одне за одним вимила тендітні запилені чашки для пуншу, загалом сотню чашок; а коли о третій ночі нарешті доповзла до ліжка, то заснула сном немовляти.

Маленька рожевоноса кішка Ліббі, Цвітінь — найновіше поповнення в господарстві — з жахом ретирувалася в спальню Еді, де скрутилася під ліжком. Зверху на книжковій шафі й серванті вмостилися коти самої Еді, усі п’ятеро — Цятка, Саламбо, Рамзес, Ганнібал і Худуля: