Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

усі сиділи на чималій відстані, помахували хвостами й блискали відьмацькими жовтими очима на дійство внизу. Загалом Еді любила гостинні прийоми не більше ніж коти, та сьогодні тішилася такою навалою людей: вони відволікли від власної родини, чия поведінка її не влаштовувала й радше дратувала, ніж розраджувала. Вони всі її втомили — особливо Адді, що всюди тинялася з тим жахливим містером Самнером — красномовцем містером Самнером, кокетуном містером Самнером, якого їхній батько, Суддя, зневажав. І ось вона торкається його рукава й лупає на нього очима, потягуючи пунш, який навіть не допомогла готувати, із чашок, які не допомогла мити; Адді, яка ані дня не прийшла посидіти біля Ліббі в лікарні, бо боялася пропустити свій денний сон. Утомила її й Шарлотта, яка також не приїхала в лікарню, бо надто зайнята була валянням у ліжку, змордована всіма своїми вигаданими нападами меланхолії; її втомила Тетті — яка в лікарню таки приїздила, і не раз, але лише щоб пропонувати небажані сценарії того, як Едіт могла уникнути аварії й краще зреагувати на той незв’язний дзвінок від Еллісон; її втомили діти та їхнє гіпертрофоване голосіння в похоронному залі й на цвинтарі. Тепер дівчатка сиділи на задній веранді й далі скавуліли, точно як за тим здохлим котом. «Нічого глобального, — з гіркотою подумала Еді, — у світі нічого глобального не сталося». Не менш нудотними видавалися крокодилячі сльози кузини Делл, яка роками не навідувала Ліббі.

— Це ніби знову втратити маму, — сказала була Тетті; проте для Еді Ліббі була і за маму, і за сестру. Ба більше: вона була єдиною людиною на світі, зі всіх чоловіків і жінок, мертвих і живих, чия думка для Еді важила бодай грам.

На двох із цих «лірних» кухонних стільців — старих друзів у біді, що збилися попід стінами невеликої кімнати — колись лежала труна їхньої матері, понад шістдесят років тому у тьмавій нижній вітальні Напасті. Виїзний священник — Божої церкви, навіть не баптистської — читав із Біблії: якийсь псалом, щось про золото й онікс, але він вимовляв онікс як «гонікс», і надалі це стало сімейним жартом: «гонікс». Бідна підлітка Ліббі, виснажена й охляла в старій материній чорній сукні для чаювання, підшитій у подолі й у грудях; порцеляново-бліде обличчя (природна безкровність тогочасних білявок, до появи лосьйонів для засмаги й рум’ян), спустошене безсонням і горем до хворобливої сухої крейди. Найбільше Еді пам’ятала, як її пальцям у долоні Ліббі було мокро й гаряче; як вона весь час простояла, втупившись священнику в ноги; хоч він і намагався перехопити її погляд, вона надто соромилася дивитися йому в обличчя, і за понад пів століття досі бачила ті тріщини в шкірі його шнурованих туфель, іржавий рубець сонця на холошах його чорних штанів.

Смерть батька — Судді — була одним із тих відходів, що їх усі називають Благодаттю: і той похорон видався напрочуд втішним, було багато червонощоких «краян» (так Суддя з друзями називали один одного, усі його дружки-рибалки й приятелі з Асоціації адвокатів), які стояли спинами до каміна в нижній вітальні Напасті, попивали віскі й обмінювались історіями про «старого Розбійника», яким він був у молодості й дитинстві. «Старий Розбійник» — то було його прізвисько. А менше ніж за пів року маленький Робін — навіть тепер вона не зносила тієї думки, та дрібна труна, ледве півтора метра завдовжки; як вона взагалі пережила той день? Повний шприц «Компазину»… настільки сильне горе, що її охопило наче нудотою, наче харчовим отруєнням… виблюваний чорний чай і гарячий заварний крем…

Вона підняла очі з туману, в якому перебувала, і ледь не поточилася додолу, побачивши дрібну, схожу на Робіна постать у кедах і підрізаних джинсах, що пробиралася коридором: малий Галл, усвідомила вона після кількох ошелешених секунд, друг Гаррієт. Хто взагалі його впустив? Еді ковзнула в коридор і прокралася за ним. Коли вхопила його за плече, хлопець підскочив, зойкнув — дрібним хрипким писком від страху — і зіщулився перед нею, наче мишка перед совою.

— Чимсь допомогти?

— Гаррієт… Я…

— Я не Гаррієт. Гаррієт моя онука, — мовила Еді, схрестила руки й дивилася на нього з лукавою втіхою від його скрути, за що Гелі її ненавидів.

Гелі спробував знову:

— Я… я…

— Вперед, не бійся.

— Вона тут?

— Так, вона тут. А тепер біжи додому. — Вона взяла його за плече й обернула, однією рукою, до дверей.

Хлопець вирвався.

— А вона повернеться в табір?

— Зараз не час для забавок, — гаркнула Еді. Хлопцева мати — непутяща мала пискачка ще з дитинства — не спромоглася ні на похорон прийти, ні квітів відправити, ні навіть подзвонити. — Біжи і скажи матері, щоб не пускала тебе чіплятися до людей, коли в них хтось помер. А тепер марш! — скрикнула вона, поки хлопець, роззявившись, лупав очима.

Еді стояла біля дверей і спостерігала, поки він спускався сходами й — не надто поспішаючи — поплентався за ріг і геть із поля зору. Тоді вона пішла на кухню, вийняла з шафки під раковиною пляшку віскі, освіжила собі тодді131 й подалася назад у вітальню — подивитися, як там гості. Людей меншало. Шарлотта (на вигляд дуже пом’ята, змокріла й рожева на обличчі, ніби від якоїсь напруженої роботи) стояла на своїй позиції біля чаші з пуншем і причмелено всміхалася мопсоподібній місіс Чефін, флористці, яка приязно балакала з нею, посьорбуючи напій.

— Я тобі от що пораджу, — говорила та — чи кричала, бо місіс Чефін, як і багато глухуватих людей, зазвичай сама підвищувала голос замість того, щоб попросити інших говорити гучніше. — Заповни чимсь гніздо. Втрата дитини — це жахіття, але у своїй галузі я бачу багато смерті, і найкраще в цьому випадку взятися до справи й завести ще кількох малюсиків.

Еді помітила у своєї доньки ззаду на колготах велику стрілку. Відповідати за чашу з пуншем завдання не з найважчих — цим могла б і Гаррієт чи Еллісон зайнятися, і Еді й призначила б їм цю роботу, якби не вважала недоречним, щоб Шарлотта стояла при вході й трагічно світила очима.

— Але я не знаю, що робити, — перелякано пропищала вона, коли Еді підштовхнула її до чаші й всучила в руку черпак.

— Наливай у чашки