Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

У розпачі — ніби замість черпака їй вручили гайковий ключ і приставили не до пуншу, а до якогось хитромудрого механізму — Шарлотта глипнула на матір. Біля чашок і блюдець — непевно всміхаючись — ввічливо затрималися кілька панянок із хору.

Еді вихопила в Шарлотти черпак, занурила його, наповнила одну чашку й відставила її на скатертину, а тоді подала черпак назад Шарлотті. У кінці столу мініатюрна місіс Тіґартен (уся в зеленому, ніби маленьке моторне деревне жабеня, з широким ротом і великими водянистими очима) драматично приклала поцятковану долоню собі до грудей.

— Милостивий! — скрикнула вона. — Це мені?

— Певна річ! — відказала Еді своїм найпроменистішим сценічним голосом, і панянки — уже світячись усмішками — посунули в їхньому напрямку.

Шарлотта похапцем учепилася в материн рукав.

— Але що мені їм говорити?

— А освіжає як, правда? — гучно похвалила місіс Тіґартен. — Тут імбирний ель?

— Не думаю, що тобі обов’язково щось говорити, — тихо сказала Еді Шарлотті, а тоді на повний голос товариству, що зібралося: — Так, це звичайний неалкогольний пунш, нічого особ­ливого, ми такий на Різдво п’ємо. Мері Ґрейс! Кетрін! І ви пригостіться!

— Ой, Едіт… — Хористки проштовхнулися. — Який же чудовий вигляд усе має… Не знаю, звідки в тебе стільки часу…

— Едіт така вправна господиня, вона все необхідне за кілька секунд зготує, — це від кузени Люсінди, яка щойно підійшла, з руками в кишенях спідниці.

— Ну, для Едіт то завиграшки, — почувся тонкий голос Аделаїди, — у неї є морозилка.

Еді, проігнорувавши таку зневагу, належно всіх представила й вислизнула, покинувши пунш на Шарлотту. Тій лише потрібно було сказати, що робити, і вона все виконувала, якщо не йшлося про якусь незалежну думку чи рішення. Смерть Робіна для Еді по-своєму стала подвійною втратою, бо вона також утратила Шарлотту — свою енергійну щебетливу доньку, яка так трагічно перемінилася; фактично, згубила себе. Звісно ж, від таких ударів ніхто не відходить до кінця, але минуло понад десять років. Люди якось зібралися з силами, живуть далі. Еді зажурено згадувала Шарлоттине дитинство, коли та оголосила, що хоче стати покупчинею модного одягу у великому універмазі.

Місіс Чефін поставила чашку на блюдце, яке балансувало у неї в лівій долоні.

— Знаєш, — сказала вона Шарлотті, — на різдвяний похорон дуже добре пасує пуансетія. У ту пору в церквах буває страшенно темно.

Еді стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на них. Вона збиралася, щойно випаде доречна мить, сама перекинутися кількома словами з місіс Чефін. Хоч Дікс і не зміг — за такий короткий термін, як сказала Шарлотта — прибути з Нешвілла на похорон, увагу Еді привернула композиція з жасмину й троянди «айсберг», яку він прислав (надто декоративна, надто естетична, якась жіночна). Безперечно, більш витончена, ніж звичні композиції місіс Чефін. Тоді, у похоронному залі, вона зайшла в кімнату, де місіс Гетфілд Кін допомагала місіс Чефін з квітами, і саме встигла почути, як місіс Кін — манірно, ніби у відповідь на недоречну таємницю — каже:

— Ну, то могла бути Діксонова секретарка.

Поправляючи пагін гладіолуса, місіс Чефін шморгнула й шельмувато схилила голову набік.

— Але. То я підняла слухавку і сама прийняла замовлення, — сказала вона — відступивши, щоб роздивитися своє рукоділля, — і, як на мене, зовсім вона не як секретарка розмовляла.

Гелі не пішов додому, а лише повернув за ріг і обігнув подвір’я Еді до бічних воріт, де запопав Гаррієт, що сиділа на задньому подвір’ї на гойдалці-човнику. Без зайвих церемоній він підбіг до неї й сказав:

— Чуєш, ти коли додому повернулася?

Він очікував, що його прибуття одразу її звеселить, а коли цього не сталося, роздратувався.

— Ти отримала мій лист? — запитав він.

— Отримала, — відповіла Гаррієт. Вона мало не до нудоти об’їлася зацукрованого мигдалю зі столу, і його присмак гидко затримався їй у роті. — Не треба було його писати.

Гелі сів на гойдалку біля неї.

— Та я сполошився. Я…

Рвучким кивком Гаррієт указала на веранду Еді за якихось шість метрів від них, де з чашками пуншу стояли й балакали четверо чи п’ятеро дорослих.

Гелі глибоко вдихнув. Уже тихішим тоном він сказав:

— Тут страх що твориться. Він по всьому місту їздить. Дуже повільно. Ніби шукає нас. Я був з мамою в машині, і тут він, стоїть припаркований біля естакади, наче когось там чекає.

Удвох вони, хоч і сиділи пліч-о-пліч, дивилися просто вперед, на дорослих на веранді, а не одне на одного. Гаррієт мовила:

— Ти не повертався туди по возик, так?

— Ні! — обурено відказав Гелі. — Думаєш, я що, зовсім здурів? На початку він там щодня тинявся. А останнім часом їздить на навантажувальні парки, біля колії.

— Навіщо?

— А я звідки знаю? Пару днів тому мені було нудно, і я пішов на склад покидати тенісними м’ячами. Тоді почув, як під’їжджає машина, і пощастило, що заховався, бо то був він. Мені ще ніколи так страшно не було. Він зупинив машину і трохи так посидів. Тоді встав і походив туди-сюди. Може, за мною слідкував, я не знаю.

Гаррієт потерла очі й сказала:

— Я недавно бачила, як він їхав у той бік. Сьогодні.

— До колії?