Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Напевно. Я ще подумала, куди це він.

— Я тільки радий, що він мене не побачив, — сказав Гелі. — Він як вийшов з машини, у мене ледь серце не розірвалося. Я з годину в кущах ховався.

— Треба туди сходити на спецзавдання, подивитися, що він там робить.

Спочатку вона подумала, що через слово «спецзавдання» Гелі не зможе опиратися, і здивувалася з того, як рвучко й твердо він відповів:

— Без мене. Я туди більше не піду. Ти не розумієш…

Голос у нього різко погучнішав. Дорослі на веранді обернули беземоційні обличчя в їхньому напрямку. Гаррієт штурхнула його під ребра.

Він скривджено зиркнув на неї:

— Але ж не розумієш, — повторив він, уже тихіше. — Сама б подивилася. Якби він мене побачив, то вбив би, видно було з того, як він роззирався. — Гелі зімітував той вираз: викривлене обличчя, очі ошаліло блукають по землі.

— Що він там шукав?

— Не знаю. Я серйозно, я більше з ним не зачіпатимуся, Гаррієт, і тобі теж раджу. Якщо він чи хтось із його братів здогадається, що то ми кинули змію, нам каюк. Ти не читала газету, що я тобі надіслав?

— Не мала можливості.

— Коротше, то була його бабуся, — суворо повідомив Гелі. — Вона мало не вмерла.

Ворота саду Еді рипнули й прочинилися. Гаррієт зненацька підскочила.

— Одін! — вереснула вона. Але маленька чорна пані — у соло­м’яному капелюсі й бавовняній сукні з паском — не повертаючи голови, кинула на неї косий погляд і не відповіла. Губи в неї були стиснуті, обличчя незворушне. Вона повільно почовгала до задньої веранди й угору сходами, застукала у двері.

— Міз Едіт тут? — запитала вона, приклавши долоню до чола, заглядаючи крізь сітку.

Після короткочасного вагання Гаррієт — ошелешена, з розпашілими від кривди щоками — відкинулася на гойдалці. Хоч Одін стара й буркотлива, а їхні стосунки з Гаррієт ніколи не були вкрай добрими, то була найближча для Ліббі людина; удвох вони нагадували старе подружжя — не лише у своїх розбіжностях (здебільшого стосовно кішки Ліббі, яку Одін терпіти не могла), а й у любові одна до одної, — і серце в Гаррієт різко стрибнуло вгору на сам її вигляд.

Відколи сталася ця біда, вона не згадувала про Одін. Та була з Ліббі відтоді, як обидві були молодими жінками, ще в Напасті. Куди вона тепер подасться, що робитиме? Одін — стара немічна жінка, ще й недужа; та й (як часто скаржилася Еді) у будинку з неї вже користі небагато.

Сум’яття на заскленій веранді.

— Там, — сказав хтось усередині, посуваючись, щоб дати місце і Тет могла боком вийти наперед.

— Одін! — привіталася вона. — Ти ж мене знаєш, так? Я сестра Едіт.

— Чого мені ніхто не сказав про міс Ліббі?

— Ой, люба… Ой-йой. Одін. — Позирк через плече, на веранду: приголомшений, засоромлений. — Мені так шкода. Може, зайдеш?

— Мей Гелен, шо робить у міс Маклемор, прийшла мені й сказала. Ніхто не прийшов, не закликав мене. А ви її вже й у землю положили.

— Ой, Одін! Ми й не думали, що в тебе є телефон…

У подальшій тиші зацвірінькала синиця: чотири чіткі, стрибучі прихильні ноти.

— Та хоть би прийшли й покликати мене. — Голос в Одін надломився. Мідне обличчя лишалося недвижним. — До мене додому. Я на Пайн-Гілл живу, ви ж знаєте. Могли б і поклопотатися…

— Одін… Ой, лихо, — безпорадно промимрила Тет. Вона глибоко вдихнула; роззирнулася. — Прошу тебе, можеш зайти, посидіти на хвилинку.

— Нєа, — відрубала Одін. — Подякувала.

— Одін, мені так шкода. Ми не думали…

Одін змахнула сльозу.

— Я п’ятдесят п’ять років в міс Ліб проробила, а мені навіть ніхто не сказав, шо вона в лікарні.

Тет на мить заплющила очі.

— Одін. — Запала моторошна тиша. — Який же жах. Ти зможеш нам це якось пробачити?

— Цілий тиждень я думала, шо ви всі в Південній Кароліні, а в понеділок я вернуся на роботу. І от вона вже в землі сирій лежить.

— Будь ласка. — Тет поклала долоню Одін на плече. — Зачекай тут, а я побіжу по Едіт. Можеш зачекати тут, недовго?

Вона метнулася всередину. Розмова — не надто чітка — на веранді продовжилася. Одін з порожнім обличчям обернулася й вдивлялася кудись неподалік. Хтось — якийсь чоловік — неприховано прошепотів:

— Я думаю, вона хоче якихось грошей.

Гаррієт в обличчя бухнула гаряча кров. Одін — зі стуманілим обличчям, не кліпаючи — стояла на місці, не рухалася. Серед усіх кремезних білих людей у найкращій недільній одежі вона здавалася дуже дрібною й невиразною: самотнє волоочко в зграї шпаків. Гелі підвівся й зі щирим інтересом спостерігав за дійством з-за гойдалки.

Гаррієт не знала, що робити. Вона почувалася так, наче їй треба підійти й стати біля Одін, — Ліббі б захотіла, щоб вона так вчинила, — але Одін здавалася не надто приязною чи привітною; зовсім ні, у її поведінці відчувалася певна загроза, що злякало Гаррієт. Раптом, без жодного попередження, на веранді стався якийсь рух, і крізь двері в руки Одін кинулася Еллісон, та так, що старій жінці — очманілій від такої наглої події — довелося вхопитися за поруччя, щоб не полетіти на спину.

Еллісон ридала так натужно, що навіть Гаррієт злякалася. Одін витріщалася Еллісон понад плечем,