Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

І знала, що мала б зупинити його, а так не вчинила. Його голос не­наче ятрив їй рани. Боляче було його чути-слухати, бо той голос робив її ранимою, беззахисною і недоторканою. Але біль цей ніби зцілював її душу. Ба ще гірше: відчуття було, що це зцілює, бо воно справедливе.

— Я не кажу, що її слід убити. А що, Еймос швидше застрелить її, ніж дозволить повернутися до в’язниці? Невже аж до таких доходить він жартів...

— Він не жартує.

— Гаразд! Я припускаю, що він жартує. І ні в якому разі не закликаю вбивати її. Я не хочу, щоб вона загинула. І навіть не бажаю, щоб її кидали до нелюдськи жорстоких задрипаних тюрем. Але ж не про це мова. Літати з кимсь на одному кораблі — це буквально вручати своє життя кожному членові екіпажу на весь політ. Ну, літав я на «Кентербері», де були й люди з дуже, дуже непевною мораллю. Але ж навіть Баєрс убила лиш одну людину — свого мужа. Кларісса Мао чомусь поставила собі за мету вбити не когось іншого, а тільки мене. Я просто... Я не... Як тільки міг хтось подумати, що це — добра затія? Хто чинив подібні злочини, той уже нізащо не зміниться.

Вона зробила глибокий вдих, наповнюючи повітрям свої зранені легені. Там усе ще булькотіло щось, але вона вже стільки наприймала тих рефлексоінгібіторів, що таки перестала кашляти аж до запаморочення. Не хотілося ні очі розплющувати, ні починати розмову. Та вона розплющила очі, сіла, спиною спершись об високе узголів’я, а руками обхопивши коліна. Голден замовк, відчуваючи вагу того, що мало зараз відбутись. Наомі скубнула свою гривку, напустивши її на очі, але потім, мало не розсердившись, відвела коси вгору, аби не заважали дивитись і бачити.

— Отже, — мовила вона. — Нам треба поговорити.

— Капітанові зі своєю старпомкою? — обережно перепитав він.

Вона похитала головою.

— Наомі з Джимом.

Жах, що вибухнув у його очах, боляче було бачити, однак це не стало несподіванкою для неї. Вчула його відлунок у своїх грудях. Дивно було: після всього, що вона вчинила — по всіх тих демонах, з якими вона стикалася й від яких утікала, — що це все ще буде так тяжко. Бренькнув Голденів ручний термінал, а він і на екран не глянув. Зморшки обабіч його рота врізалися глибше, мов борозни: таке бувало щоразу, коли йому доводилося скуштувати щось не до смаку. Зціпив пальці рук: дужих, контрольованих, спокійних — докупи. А вона згадала їхню першу зустріч (давно-давно, мов кілька життів тому) на «Кентербері». Скільки він випромінював тоді чарівності й упевненості — і як їй це не подобалось. Як вона просто ненавиділа його за те, що він надто вже схожий на Марка. А згодом як полюбила його — за те, що зовсім не такий, як Марко.

А зараз вона порушить власне правило: мовчати, і те, що було зміцніло поміж них, або виживе, або й згине. Жахлива то була думка. Марко все ще був здатен спустошити її, і для цього йому не треба було докладати жодних зусиль, аби про це довідатись. Досить було самого факту його існування.

— Я не... — почав був Джим і затнувся. Подивився на неї з-під брів, от ніби це він був у всьому винний. — У кожного з нас є своє минуле. Усі ми маємо свої таємниці. Коли ти полетіла геть, я почувся так... мов заблукав. Спантеличився. От мов пропала частина мого мозку. А нині, коли ти повернулася, коли ти вже тут, я незмірно щас­ливий тим, що бачу тебе. Оце, що є тут? Чи ж цього не досить?

— Ти кажеш, що не хочеш дізнатися?

— О Боже, ні! Ні, я швидше пальця одітну собі. У мені розбурхались такі пучини незглибної цікавості! А по них плаває шумовиння ревнощів... Але я їх уговкаю. Як не вимагав ніколи, так і тепер не вимагаю, бо не маю такого права, аби примусити тебе розповісти мені бодай що-небудь, чим ти не хотіла б поділитися. Якщо ти не бажаєш бодай щось розповісти...

— Я б не хотіла нічого того розповідати, — сказала Наомі. — Але хочу, щоб ти знав. Тож ми маємо пройти це, чи ж не так?

Джим трохи змінив позу: стоявши навколінці перед ліжком, сів собі на литки, дивлячись на неї очі в очі. Його чуприна була барви кави, ледь забіленої вершками. Очі — блакитні, мов глибокі води. Чи вечорове небо...

— Ну, то й ходімо крізь це, — сказав він із простим, безмежним оптимізмом, що захопив її зненацька й змусив засміятись — навіть перед такою сповіддю.

— Ну... — почала вона, — коли мені було п’ятнадцять, жила я у такої собі тітоньки Марголіс і швидко, як тільки могла, пролітала крізь курси інженерії в інтернеті, й траплялося, що залітали в наш док кораблі. Поясанські. Хардкорні.

Джим кивнув головою, і тоді — як же вона здивувалася! — все стало легко. Адже досі вже сама думка: розвантажити своє минуле перед Джимом — чи й перед будь-ким — викликала в неї гнів, огиду й самозвинувачення. А чи й ще гірше — жаль. Джим, попри всі його вади, інколи бував здатен підноситися до вершин досконалості, й тому старався не пропустити жодного її слова. Так, вона була коханкою Інароса. Завагітніла, ще в юності. Він зробив її причетною (спочатку вона не усвідомлювала того) до диверсій проти кораблів унутрішніх планет. Народився у неї син Філіп, якого в неї відібрали, аби краще її контролювати. Описала свої переживання, темні думки — й усвідомила, що це чи не вперше вона говорить про це відкрито, не сповиваючи у сповнений самоіронії гумор. «Я спробувала накласти на себе руки, але спроба не вдалася». Вимовляла ці слова немовби крізь сон. І ніби прокидалася з нього.

І помалу, якось у тих глибинах сповіді, в оголенні своєї потлумленої душі, яке досі здавалося їй чимось травматичним і жахливим, це просто перейшло в розмову — її розмову з Джимом. Як під час битви вона знайшла спосіб надіслати йому повідомлення, а він сказав, що отримав його, а ще як він розмовляв з Монікою Стюарт і чому почувався зрадженим нею. А тоді знов повернення назад, до моменту викрадення Моніки, й про те, як іще до того Моніка поділилася своєю ідеєю: використати зразок протомолекули як спіритичне знаряддя у справі розслідування пропащих кораблів. А тоді вони повернулися до «Чецемоки» й до Маркового рішення відступити, в чім проявився його спосіб укладати один задум в інший...