Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Рада була почути це від тебе, дорогенька. Бо я потерпала, чи не помилилася в тобі часом.

І старенька трохи рвучко звелася на ноги та й мусила вхопитись за стіл, промимривши якийсь прокльон.

— Оця ще мені планетка! Забрала стільки моєї ваги. Майже весь час мене підкидає, мов на довбаному трампліні. Піду приляжу та ковтну снодійну пігулку, поки не спіткало мене психотичне щось. А слухання? То буде зранку.

— Ми будемо, де скажете, — запевнив її Голден. — І ми не збираємось нічого приховувати.

Він усе ще тримав Наомі за руку, а її пальці обхопили його правицю. То, можливо, й є якась надія на краще, зрештою. Що ж до неприховування нічого... Еймос так досі нічого й не сказав капітанові.

Зустріч урвалася... а втім, ні. Тільки Авасарала пішла собі, як решта товариства, включно з Боббі, подалася до приймальні служби безпеки; пройшли пункт охорони й, все так само разом, добулися до громадського передпокою. Твереза мовчанка мало-помалу поступилася світській розмові: чи ж є де-небудь краща за росинантівський буфет харчівня? Ну, хай і не краща, а хоча б чимсь відмінна. І чи вже можна Наомі вживати алкоголь, бо ген там, на одному з нижчих рівнів, є гарненька пивничка, де пропонують, на вибір, добренні пивá. Ніхто не питав, чи й Боббі йде з усіма: це було щось само собою зрозуміле. Рухалися вони хто почовгом, а хто підскоком, через оту благесеньку тутешню гравітацію, ну а Наомі й Голден усе так само тримаючись за ручки. Еймос і Боббі залюбки обмінювалися брудними жартиками. Саме цей всепереможний звичайнісінький балак і давав Алексові надію. Адже попри все, що сталось і що діялось саме зараз, і що ледь мріло в невидимому й непевному майбутті, траплялися все ж і такі, як оцей, моменти. І, можливо, попри все, таки все буде гаразд...

На широкому схилі Чандраяан-Плази, де вуличний рух, що складався з візків, мехвантажників та людей-«стрибунців», звертав уділ, на широкий пандус, аби пірнути глибше в самісіньке тіло Місяця, Еймос значущо прокашлявся.

— Я щодо отієї справи з імунітетом...

— А це не щодо тебе в першу чергу, — багатозначно пожартувала Наомі.

— Ага, затямлю, — пообіцяв Еймос. — Але наздогад чого я веду. Я оце подумував, що добре було б нам узяти якогось учня чи підмайстра. Ну, знаєте, щоб наростити м’ясо на тілі команди. А новачок напрактикувався б.

— То й хороша ідея, — похвалив Голден. — Маєш уже кого на гадці?

Розділ п’ятдесят перший. Наомі

– Ні, хай йому ччо..! — лайливо заперечив Джим, коли вони обоє знов опинилися у своїй кімнаті. — Ні, категорично ні! Ані через які довбані підлази — ні! Хай навіть треба буде вишукати мільярди способів сказати «ні», я все одно прокручу їх усі, й то не раз, а двічі, аби по-справжньому виразити всю глибінь цього мого «ні» стосовно цієї витівки. Кларісса Мао? На «Росинанті»? Таж це просто падіння скелі, на якій написано: ЦЕ — в жоднОМУ РАЗІ!

— І все ж таки, — зазначила вона, дрейфуючи до ліжка, — ти пообіцяв Еймосові подумати про це.

Джим спробував поміряти кроками, туди-сюди, кімнату, але нікчемна люнарна гравітація цього йому не дозволила. Махнув він на це діло рукою та й сів у неї в ногах.

— Ми ж бо тільки-тільки знов зібралися докупи, всією бандою. А ще Боббі з нами була. Мені просто не хотілося псувати гарний момент.

— Ах, момент...

І заплющила очі. Все їй боліло. Шкіра: мов хотіла вся злізти з неї. А очі набухли, й такі деркі стали, мов хто по жмені піску сипнув у кожне. Суглоби рук і ніг нили. Коліна боліли. Пýчки пальців зробилися надчутливі: ні до чого не торкнись. І якийсь такий головний біль, що виявлявся як відчуття глибокої ламкості, а коли вона зробить різкіший рух, той біль починав ще й пульсувати. Хоча вже почувалася вона краще, ніж напочатку. А далі процес одужання піде ще ліпше. Помаленьку, потихеньку. Дні за днями, а то й тижні. Й вона знову стане сама собою. А чи якоюсь версією самої себе. Але хай навіть яка болячка й залишиться, самопочуття буде краще, ніж наразі. Ще ні, але незабаром.

Алекс, Еймос, Боббі кудись завіялися. Добути пива та їжі. Їхньої їжі. Піци там, фалафеля якогось чи сашімі. Чогось такого, що на Землі їдять. Навряд чи знайдеться де на Місяці добренний червоний гранульований харч, а як і знайшовся б, то не в тих забігайлівках, куди вони забіжать. А її душа розривалася на частини. Одній частині бажалося мати досить енергії, аби пошастати з ними разом. Іншій частині хотілося, щоб Джим надумався податися з ними. А ще інша її частина переживала ейфорію, мало не до сліз, від самого усвідомлення, що вона ось тутечки, що таки втекла та що весь той кошмар розвіявся. А ще було відчуття, ніби душа її — то жменька фішок-жеребочків, які хтось кинув, і вони все ще котяться, і яким боком кісточка-фішка ляже догори, тим і вирішиться, яке далі буде її життя.

— Аніяк до голови не вкладається, — нарікав Джим. — Щоб Кларісса Мао?! Як і хто міг придумати, ніби це добра ідея?

— Еймос не боїться чудовиськ, — мовила вона. Гіркі на смак були ці слова, хоч і не зовсім. Ба ні, не гіркі. Але складні, забагато намішано.

— Стільки людей вона повбивала! — не вгамовувався Джим. — Підірвала «Син Юн». Знищила чверть екіпажу. А оте тіло, яке знайшли? Те, що вона тягала за собою в ящику для інструментів? Чи ти пам’ятаєш усе це?

— Пам’ятаю.

— Той сердега був її другом. Вона ж не просто вбивала безликих ворогів. А вбивала й дивилася в їхні очі — знайомих, друзів. Тих, кого любила. І як можна від такого дійти до слів: «Я це знаю, але летімо з нею разом, на одному кораблі!»?

Вона знала: треба якось зупинити його. Він-бо говорив не про неї й не про «Августина Ґамарру» та інші кораблі, підірвані завдя­­ки тому вбивчому кодові, що написала вона, Наомі. Ані не про Сіна він говорив, а чи про те, як Сін намагався відвернути її від сяк-так зрежисованого й гаданого її самогубства. А якби заговорив про це, то й більше сюди приклалося б. От як могла вона покинути рідного свого сина. Як посміла ошукати Філіпа, змусивши його повірити, ніби вона наклала на себе руки. Як могла приховувати щось