Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Це помста за Генка Ріардена! — зухвало кричав чоловік, а його засмаглим від жару печей обличчям котилися сльози.

Не переймайся цим занадто, думала Даґні, важко опустивши голову на стіл, на газету, де в одному короткому абзаці повідомлялось про «тимчасове» припинення діяльності «Сталі Ріардена». Не переймайся цим аж так. Вона бачила перед собою обличчя Генка Ріардена, як той стояв біля вікна її офісу, спостерігаючи за краном, навантаженим зеленаво-синіми рейками, що рухався на тлі неба. «Нехай йому буде не надто боляче — благала вона подумки, ні до кого не звертаючись, — нехай він про це не довідається, нехай не довідається…» Тоді Даґні побачила інше обличчя, прямий погляд зелених очей, почула невблаганний голос: «Вам доведеться про це почути. Ви почуєте про кожну аварію. Про кожен потяг, який скасували. У цій долині не може жити людина, яка у будь-який спосіб фальшує реальність».

Даґні випросталась, більше нічого не чуючи і не намагаючись пригадати. Її охопило чітке відчуття присутності, спричинене болем. Вона сиділа так, аж поки почула знайомий крик, який став наркотиком, що убивав будь-які відчуття, даючи можливість діяти.

— Міс Таґґарт, ми не знаємо, що робити! — і вона схопилася на ноги.

«Народна Республіка Гватемала, — повідомляли газети 26 січня, — відхилила прохання Сполучених Штатів щодо позички тисячі тонн сталі».

Увечері 3 лютого молодий пілот здійснював свій звичний щотижневий переліт із Далласа до Нью-Йорка. Діставшись порожньої темряви за Філадельфією — на цьому місці колись був його улюблений наземний орієнтир, тут світився завод «Сталь Ріардена», вітаючи його серед самотності ночі, маяк, який повідомляв про життя на Землі, — пілот побачив встелене снігом пустище, мертвотно-біле, воно відсвічувало у світлі зірок; рівнина, всіяна пагорбами і кратерами, скидалася на поверхню місяця.

Наступного ж ранку пілот звільнився.

Морозними ночами над напівмертвими містами, марно стукаючись у німі вікна, відбиваючись від глухих стін, здіймаючись над дахами темних будинків, над наїжаченими кістяками руїн, у простір, до нерухомих зірок, до їхнього холодного мерехтіння, злітало благання: «Ви чуєте нас, Джоне Ґолт? Ви нас чуєте?»

— Міс Таґґарт, ми не знаємо, що робити, — сказав містер Томсон. Він викликав її на особисту нараду під час одного зі своїх метушливих приїздів до Нью-Йорка. — Ми готові здатися, пристати на його умови, дозволити йому всім керувати, — але ж де він?

— Кажу вам утретє: я не знаю, де він, — її голос та обличчя не допускали навіть найменшого натяку на емоцію. — Чому ви мене запитуєте?

— Не знаю, треба ж було спробувати… Я подумав, що варто зробити це про всяк випадок… Думав, якщо ви знаєте, як його знайти…

— Не знаю.

— Розумієте, ми не можемо оголосити — навіть на коротких хвилях, — що готові капітулювати повністю. Люди можуть почути. Але якщо ви знаєте, як його відшукати, як сповістити його, що ми готові здатися, відкинути нашу політику, зробити все, що він нам накаже…

— Я ж сказала, що не знаю.

— Якби він тільки погодився провести з нами нараду, лише нараду, це ж ні до чого б його не зобов’язало, правда? Ми віддали б йому всю економіку — тільки нехай би сказав нам: коли, де, як. Якби він сказав бодай одне слово чи подав знак… якби він нам відповів… Чому він не відповідає?

— Ви ж чули його промову.

— Але що нам робити? Ми не можемо просто все покинути, залишивши країну без будь-якого уряду. Я аж тремчу, коли думаю, що тоді станеться. З усіма цими асоціальними елементами на свободі — міс Таґґарт, я ж повинен докладати всіх зусиль, щоб тримати їх на припоні, інакше грабунок і вбивства почнуться вже серед білого дня. Не знаю, що вселилося в цих людей, але вони, здається, перестали бути цивілізованими. Ми не можемо в такий час просто все покинути. Не можемо ні покинути, ні керувати. Що нам робити, міс Таґґарт?

— Почніть послаблювати державний контроль.

— Га?

— Почніть знімати податки і пом’якшувати контроль.

— О ні, ні, ні! Про це й мови бути не може!

— У кого не може бути про це мови?

— Не зараз, міс Таґґарт, тільки не зараз. Країна до цього ще не готова. Особисто я з цим погоджуюсь, я волелюбна людина, міс Таґґарт, за владою не женусь, — але ж зараз надзвичайна ситуація. Люди не готові прийняти свободу. Ми повинні тримати всіх у кулаку. Ми не можемо діяти згідно з ідеалістичними теоріями, які…

— Тоді не запитуйте мене, що робити, — сказала вона і встала.

— Але, міс Таґґарт…

— Я не прийшла сюди, щоб сперечатися.

Вона була вже біля дверей, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Сподіваюся, він досі живий.

Вона зупинилася.

— Сподіваюся, вони нічого не скоїли в поспіху.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона спромоглась запитати:

— Хто? — їй нелегко було промовити це спокійно.

Він стенув плечима, широко розвів руками і безсило опустив їх.

— Більше не можу стримувати хлопців. Навіть не знаю, на що вони можуть бути здатні. Одне угруповання — фракція Ферріса-Лоусона-Мейґса — вже тривалий час тиснуть, щоб я діяв рішучіше. Вони мають на думці суворішу політику. Правду кажучи, вони хочуть вдатися до терору. Ввести смертну кару за цивільні злочини, критику, незгоду — все таке. Аргументують, що, мовляв, оскільки люди не співпрацюють, не бажають добровільно діяти задля громадських інтересів, ми повинні їх до цього присилувати. Кажуть, що нашу систему не змусить працювати ніщо, крім терору.

І вони можуть мати рацію, — якщо дивитися на речі з погляду сьогоднішнього дня. Але Веслі на методи «залізного кулака» не погодиться. Веслі мирна людина, ліберал, як і я. Ми намагаємося контролювати Феррісових хлопців, але…

Розумієте, вони не хочуть капітулювати перед Джоном Ґолтом. Вони взагалі не хочуть, щоб ми мали з ним справу. Не хочуть, щоб ми його знайшли. Від них можна очікувати будь-чого. Якщо вони знайдуть його перші, то… Навіть казати не хочу, що вони можуть з ним зробити… Ось що мене непокоїть. Чому він не відповідає? А що, як вони його знайшли і вбили? Навіть не уявляю… Тому я сподівався, що, може, ви здогадуєтеся… Що у вас є способи довідатися, чи він живий? — запитально завершив він свою промову.

Даґні щосили напружилась, опираючись загрозі розм’якнути від жаху. Всі зусилля вона вклала в те,