Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— А де ж останнє коло? — спитав він.

— Останнє коло — це ті численні сіромахи, що сидять собі самотні й голодують, — відповів Класман. — По тюрмах. На станціях метро. У недобудованих спорудах. І під арками мостів на берегах Сени.

Керн перевів погляд на потік людей, що безперервно сунув повз столики бістро.

— Скільки вам років? — поцікавився Класман.

— Двадцять один. Скоро вже буде двадцять два.

— Я так собі й подумав. — Класман помішав ложечкою в чашці. — У мене син вашого віку.

— Він теж тут?

— Ні, — відповів Класман. — Він у Німеччині.

Керн звів на нього погляд.

— Це кепсько, я розумію.

— Не для нього.

— Тим краще.

— Для нього було б гірше, коли б він був тут, — мовив Класман.

— Ви гадаєте? — Керн трохи здивовано глянув на Класмана.

— Так. Тут би я його скалічив.

— ІДо-що?

— Він доніс на мене. Через нього я мусив тікати з Німеччини.

— О, прокляття!.. — зітхнув Керн.

— Я католик, правовірний католик. А син — той уже кілька років був членом однієї з молодіжних організацій їхньої партії. У них там таких називають тепер ветеранами. Ви можете уявити собі, що це мені було не до душі, ну, і часом що-небудьта й скажеш. Хлопець дедалі більше виявляв непокору, а потім одного разу сказав мені, — приміром, як унтер-офіцер каже новобранцеві, — щоб я тримав язика за зубами, а то, мовляв, гірше буде. Пригрозив, розумієте? Я заліпив йому доброго ляща. Тоді він, розлючений, побіг з дому й виказав мене в гестапо. Слово в слово розповів усе, як я лаяв їхню партію, а там записали до протоколу. На моє щастя, там працював один мій знайомий, він одразу ж перестеріг мене по телефону. Я мусив якнайшвидше втекти з дому. А вже через годину по мене прийшла ціла команда — на чолі з моїм сином.

— Тут не до жартів, — мовив Керн.

Класман кивнув:

— Але йому теж буде не до жартів, якщо я колись повернуся додому.

— Може, тоді в нього буде вже свій син, який донесе на нього.

Класман спантеличено втупився в нього.

— Ви гадаєте, це триватиме так довго?

— Не знаю. Сам я вже й не уявляю, щоб колись довелося повернутись туди.

Штайнер прикріпив значок націонал-соціалістської партії на звороті лівого лацкана свого піджака.

— Прекрасна ідея, докторе! — сказав він. — Звідки ви його взяли?

Доктор Беєр усміхнувся.

— Від одного пацієнта. Зазнав аварії зі своїм авто поблизу Мур-тена. Я накладав шину йому на руку. Спершу він остерігався і все розхвалював там, у Німеччині; потім ми випили з ним по чарці-дру-гій коньяку, і він почав розносити всю ту лавочку. А партійний значок подарував мені на згадку. На жаль, він мусив повертатися на батьківщину.

— Будь благословен той чолов’яга! — Штайнер узяв зі столу синю папку й розкрив її. Там лежало кілька пропагандистських відозв і зверху оздоблений свастикою список. — Гадаю, цього досить. На цьому він вклепається по самі вуха.

Відозви й список він теж дістав у Беєра, якому всі ті речі з якихось загадкових причин надіслала кілька років тому штутгартська нацистська організація. Штайнер відібрав частину з них і вирушив у похід на Аммерса. Про все пережите тут Керном Беєр розповів йому.

— Коли ви рушаєте далі? — спитав Беєр.

— Об одинадцятій. Але перед тим ще занесу вам цей значок.

— Добре. Буду чекати на вас із пляшкою фандану.

Штайнер знайшов дім Аммерса й натиснув на кнопку дзвінка при вході. Вийшла служниця.

— Мені треба поговорити з паном Аммерсом, — заявив Штайнер. — Моє прізвище Губер.

Служниця зникла й за хвильку повернулася знову.

— А в якій справі?

«Ага, — подумав Штайнер, — це вже після Керна така обережність». Він знав, що Керна ні про що не питали.

— У партійній, — коротко пояснив він.

Цього разу Аммерс вийшов власною персоною і зацікавлено втупився в гостя очима. Штайнер недбало підкинув руку вгору.

— Партайгеносе Аммерс?

— Так.

Штайнер повернув лацкан піджака й показав свій значок.

— Губер, — відрекомендувався він. — Із зарубіжної організації і маю вас про дещо спитати.

Аммерс виструнчився і водночас віддав поклін.

— Будь ласка, заходьте… е-е… пане… пане…

— Губер. Просто Губер. Ви ж знаєте, ворог всюди наставляє вуха.

— Знаю, знаю! Для мене це особлива честь, пане Губер.

Штайнер правильно все врахував. Аммерсу й на думку не спало

не повірити йому. Страх і послух перед гестапо надто глибоко засіли в його свідомості. Та навіть коли б він щось і запідозрив, то нічого не міг вдіяти проти Штайнера. У того був австрійський паспорт на ім’я Губера. Які в нього зв’язки з німецькою зарубіжною організацією, ніхто знати не міг. Навіть німецьке посольство, яке інформували далеко не про всі таємні пропагандистські заходи.

Аммерс повів Штайнера до вітальні.

— Сідайте, Аммерсе, — запропонував Штайнер, вмостившись у кріслі господаря.

Він хвилинку мовчки копирсався в своїй папці, перебираючи папери.

— Ви знаєте, партайгеносе Аммерс, що за кордоном головний принцип нашої роботи — якомога менше галасу?

Аммерс кивнув.

— Цього ми сподівалися й од вас: діяти тихою сапою. А тепер до нас дійшло, що ви тут даремно здійняли галас через якогось там жовторотого емігранта!

Аммерс підскочив на стільці.

— Та він же справжній лиходій! Я від нього зовсім захворів, він же з мене зробив посміховище, негідник такий…

— Посміховище? — різко перебив його Штайнер. — Та ще, мабуть, і прилюдно? Партайгеносе Аммерс!..

— Ні, ні, не прилюдно! — Аммерс уже збагнув, що припустився помилки. Від хвилювання він зовсім заплутався. — Я… я хотів сказати… тільки перед самим собою…

Штайнер свердлив його поглядом.

— Аммерсе, — з притиском сказав він, — справжній партайгеносе навіть перед самим собою ніколи не може бути смішним! Що це з вами, голубе? Може, демократичні миші тут погризли вже ваші переконання? Посміховище!.. Та такого слова для нас не існує взагалі! Це наші противники, в принципі жалюгідні й смішні, вам це ясно?

— Так, так, звичайно! — Аммерс провів долонею по чолу. Він уже уявив, як його тягнуть до концтабору за те, що дозволив «погризти» свої переконання.

— Це сталося тільки один раз. А так я завжди міцний, як сталь! Моя віра непохитна…

Штайнер дав йому трохи побелькотати. Потім різко перебив:

— Ну, годі, партайгеносе! Я сподіваюся, з вами таке не повториться. А з емігрантами більше не зв’язуйтесь. Ми раді, що здихались їх там у себе.

Аммерс запопадливо закивав. Потім підвівся, дістав із буфета кришталеву карафку та два срібних, позолочених усередині келишки. Штайнер з відразою спостерігав ту сцену.